Правова держава

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ЗАМІНИ ПРОКУРОРА У КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ПРО ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2024-11-20T10:23:42+02:00

Статтю присвячено дослідженню процесуальних та правових аспектів інституту призначення та заміни прокурора (групи прокурорів) у кримінальних провадженнях про злочини у сфері службової діяльності. Визнано, що правильне розуміння процедур та умов, за яких прокурор може бути призначений чи замінений, є ключовим для забезпечення об’єктивного, прозорого та ефективного кримінального процесу.

Вироблено критерії прийняття керівником органу прокуратури рішень про призначення (заміну) того чи іншого прокурора у кримінальних провадженнях цієї категорії, які поділено на об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних факторів віднесено складність кримінального провадження та суспільний резонанс кримінального правопорушення. Як суб’єктивні фактори розглянуто загальний обсяг роботи та індивідуального навантаження, теоретичну підготовку, спеціалізацію та практичний досвід прокурора. Увагу зосереджено на такому критерії для вибору прокурорів, як спеціалізація, що дозволяє забезпечити ефективний нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва ним, підтримання публічного обвинувачення, оскарження судових рішень та здійснення інших передбачених законом повноважень.

Розглянуто рішення національних судів України, які відображають практичний аспект застосування кримінального процесуального законодавства в частині призначення (заміни) прокурора чи групи прокурорів у кримінальних провадженнях про злочини у сфері службової діяльності. Обрані справи відібрані з огляду на їх значимість та актуальність для теми дослідження, а також для демонстрації специфічних аспектів, що враховуються під час призначення (заміни) прокурора чи групи прокурорів для здійснення процесуального керівництва та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях про злочини цієї категорії.

РЕЛЕВАНТНІСТЬ ІНОЗЕМНОГО ДОСВІДУ У ПРОТИДІЇ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ У МИТНІЙ СФЕРІ

2024-11-20T10:23:44+02:00

Стаття присвячена розгляду іноземного досвіду у питанні протидії явищу корупції як загалом, так і кримінальним правопорушенням у митній сфері зокрема. У публікації наводяться дані про організацію протидії корупції, в тому числі у митній сфері, у країнах Європейського співтовариства, як тих, що мають сталий розвиток антикорупційних заходів (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія), так і в державах, які в межах політичного об’єднання Європейської спільноти адаптують своє правове поле та здійснюють інтенсивну діяльність щодо зниження корупційних ризиків та негативного впливу корупції як такої на порядок суспільних відносин (Румунія, країни Балтії). Окремо присвячено увагу скандинавським тенденціям у протидії корупції, а також констатовано доречним азійський досвід (Сінгапур та Південна Корея), який відображає реальність кардинальних змін та кримінологічні можливості зниження показників корупції. Водночас висловлено думку про те, що іноземний досвід є корисним за умови його релевантності, тобто адекватності умовам, в які він імплементуватиметься. Окрім того, йдеться про те, що в сучасному світі досягнення технологічного прогресу також можуть бути вагомим аргументом протидії корупції. Міжнародна спільнота ефективно експериментує із штучним інтелектом.

КРИМІНАЛІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ КІНОСТРІЧКИ ДЕВІДА ФІНЧЕРА «СІМ»

2024-11-20T10:23:58+02:00

Метою статті є поглиблене вивчення та подальший аналіз твору кіноіндустрії через призму кримінального права та криміналістики, а також покращення розуміння теми злочинності та психології серійних убивць на прикладі збірного образу антагоніста. У тексті статті пропонується юридична (кримінально-правова) кваліфікація злочинів, вчинених у фільмі та дій працівників правоохоронних органів, згідно чинного українського законодавства, а також обґрунтовується важливість кінематографу як інструменту для вивчення та розуміння різних аспектів суспільства, зокрема правової системи. Фільм « Сім» розглядається як мультидисциплінарне джерело для вивчення юриспруденції, етики, моралі, релігії, психології (зокрема деліктоздатності та ментального стану працівників правоохоронної системи) та кінематографу.

Актуальність теми визначається потребою в розширенні підходів до викладання права та криміналістики через застосування прикладів з кіномистецтва. Аналіз попередніх досліджень свідчить про недостатню увагу до використання художніх творів для правової освіти. У викладі основного матеріалу досліджено зображені у кінострічці протиправні діяння – серед них катування, вбивства з особливою жорстокістю, порушення недоторканності житла та незаконне позбавлення волі та кваліфіковано їх згідно чинного українського законодавства. Розглянуто методи і прийоми розслідування, зокрема застосування незаконних дій працівниками оперативних органів. Стаття використовує загальнонаукові та спеціальні методи, такі як формально-правовий та діалектичний, для досягнення цілей дослідження. Основою теоретичного дослідження слугували положення національного законодавства, зокрема норми відповідних розділів Кримінального кодексу України, адже, через власне унікальність і виключність характеру роботи, наукові напрацювання вітчизняних і зарубіжних авторів не були джерелом даного дослідження.

МОЖЛИВОСТІ ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОЇ СИСТЕМИ БОРОТЬБИ З ТЕРОРИЗМОМ В УКРАЇНІ У ПРОТИДІЇ ЕКСТРЕМІЗМУ, РАДИКАЛІЗМУ ТА ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

2024-11-20T10:23:43+02:00

Статтю присвячено дослідженню понять «екстремізм», «радикалізм» та «фундаменталізм», розглянуто основні аспекти прояву цих явищ та визначено можливості їх протидії при функціонуванні загальнодержавної системи боротьби з тероризмом.

Дані злочини тісно пов’язані між собою та можуть проявлятися в різних формах. Актуалізація тих чи інших форм залежить від конкретних історичних та соціально-політичних умов і завдань, які постали перед країною та суспільством. Проблематика протидії цим злочинам в сучасному суспільстві є комплексною і тісно пов’язаною з проблемами громадської та національної безпеки. Оскільки, військова агресія російської федерації спричинила чимало загроз та викликів для нашої держави, обрана тематика дослідження вимагає здійснення комплексного аналізу з метою пошуку нових шляхів для їх подолання.

У статті здійснено аналіз стану термінологічно-понятійного апарату «екстремізму», «радикалізму» та «фундаменталізму» з точки зору соціально-філософського та історичного змісту.

Також, проведено порівняльний аналіз національного та міжнародного законодавства та наголошено на проблемах правозастосовної практики щодо цих злочинів.

Встановлено, що для підвищення рівня ефективності функціонування загальнодержавної системи боротьби з тероризмом в Україні необхідно розглянути можливість усунення прогалин у законодавстві України у сфері боротьби з тероризмом щодо протидії екстремізму, радикалізму та фундаменталізму.

ПРЕДМЕТ ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ ПОВОДЖЕННЯ З ПАТОГЕНАМИ І ТОКСИНАМИ: ПРОБЛЕМА ЗАКОНОДАВЧОГО ФОРМУЛЮВАННЯ

2024-11-20T10:23:42+02:00

Актуальність дослідження зумовлена зростанням значення забезпечення біологічної безпеки держави, зокрема й кримінально-правовими засобами у контексті посилення контролю за діяльністю дослідницьких, діагностичних та виробничих мікробіологічних лабораторій, які працюють з патогенним матеріалом, а також невизначеністю кримінально-правової доктрини щодо тлумачення обов’язкових ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 326 КК України. Метою статті є вироблення науково обґрунтованого підходу до визначення змісту і форми предмету порушення правил поводження з мікробіологічними об’єктами, котрі є збудниками небезпечних хвороб, відповідальність за яке передбачена ст. 326 чинного КК України, а також статтями 5.1.12, 5.1.13 і 5.1.19 проєкту нового КК України. Для досягнення цієї мети проаналізовано положення міжнародного та національного законодавства України, які визначають зміст предмета відповідного кримінального правопорушення. Встановлено, що термін «біологічні агенти», попри двояке трактування, використовується як в чинних, так і в перспективних законодавчих актах України, а переліки небезпечних біологічних агентів затверджено Урядом та МОЗ України. Зважаючи на відсутність легального визначення терміну «інфекційні агенти» та відсутність будь-яких нормативно визначених переліків таких агентів, використання цього терміна у конструкції відповідних кримінально-правових норм визнано сумнівним. Визначено зміст поняття «продукти біотехнології», який вжито авторами проєкту нового КК України для криміналізації порушення правил поводження з патогенами. З’ясовано, що законодавчо визначеного переліку продуктів біотехнології немає, що суттєво розширює зміст цього поняття. Аргументовано, що використання дефініції «продукти біотехнології» в перспективному кодифікованому кримінально-правовому акті створить невиправдану конкуренцію норм і негативно позначиться на кваліфікації відповідних кримінальних правопорушень. Сформульовано оптимальну редакцію диспозиції кримінально-правової норми про порушення зазначених правил біологічної безпеки в частині визначення предмету цього кримінального правопорушення.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ У КНР

2024-11-20T10:22:31+02:00

Актуальність теми дослідження зумовлена динамічним розвитком штучного інтелекту (далі – ШІ), а також впливом, який він має на всі сфери суспільної діяльності. Існуюче нормативно-правове регулювання України у сфері відносин, які пов’язані з використанням ШІ не є досконалим та потребує подальшої розробки. Завданням цієї наукової роботи є дослідження та аналіз законодавчих баз КНР та України у цій сфері, оцінка їх ефективності, а також визначенні аспектів нормативно-правового регулювання України, які можуть бути вдосконалені з врахуванням досвіду КНР. Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про зростаючий інтерес науковців до проблематики правового регулювання відносин у сфері ШІ. Проте, питання доцільності врахування досвіду КНР при подальшій розробці правового регулювання України, а також його конкретних аспектів, які потребують вдосконалення є недостатньо вивченим. Основний матеріал статті зосереджено на дослідженні та розкритті змісту концептуальних і спеціальних нормативно-правових актів КНР у сфері ШІ, а також аналізі української законодавчої бази у цій сфері з метою подальшого визначення доцільності та врахування досвіду КНР українськими законодавцями при подальшій розробці нормативно-правового регулювання відносин, пов’язаних з використанням ШІ. Встановлено, що українське законодавство наразі не забезпечує достатнього регулювання відносин у сфері використання ШІ та потребує подальшого вдосконалення з врахуванням досвіду інших держав. Також виявлено, що законодавство КНР є комплексним та добре структурованим, а всеохоплююче правове регулювання є цінним для врахування українськими законодавцями на етапі розробки та вдосконалення власного законодавства у цій сфері.

ОСОБЛИВОСТІ ДОГОВОРУ ПРО ПЕРЕДАННЯ (ВІДЧУЖЕННЯ) МАЙНОВИХ ПРАВ НА ОБ’ЄКТИ СУМІЖНИХ ПРАВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

2024-11-20T10:23:40+02:00

Робота присвячена розгляду особливостей договору про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти суміжних прав за законодавством України. Договір про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти, в тому числі і суміжних прав є однією із форм розпоряджання майновими правами поряд з такими формами розпоряджання, наприклад, як ліцензійний договір на використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав, публічної ліцензії на використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав, договору про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав, трудового договору (контракту) – в частині умов щодо розподілу майнових прав на службовий твір або службове виконання, службову фонограму, службову відеограму, іншого правочину щодо розпоряджання майновими правами на об’єкт авторського права або об’єкт суміжних прав. На відміну від вищеназваних форм розпоряджання майновими правами, в тому числі і на об’єкти суміжних прав, договір про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти суміжних прав є такою формою розпоряджання, яка не передбачає надання відповідних майнових прав в користування, мова йде про передачу (відчуження) таких майнових прав повністю або частково від одного суб’єкта майнових прав, в тому числі і на об’єкти суміжних прав до іншого суб’єкта, який отримує відповідні майнові права. Зазначимо, що термін «відчуження» з’являється у профільному Законі України «Про авторське право і суміжні права», в Цивільному кодексі України даний термін поряд із назвою договірної конструкції не використовується. Вважаємо, що використання даного терміну у договірній конструкції дозволяє одразу зрозуміти правову природу даної форми розпоряджання, адже під передачею майнових прав можна і зрозуміти передачу в користування.

Зауважимо, що в роботі вагома увага приділена відмежуванню договору про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти, в тому числі і суміжних прав від інших форм розпоряджання. Причиною тому є постановка назви статті профільного Закону (про який ми згадували вище) не як договору про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти авторського права і об’єкти суміжних прав, а як «Передання (відчуження) майнових прав на об’єкти авторського права або об’єкти суміжних прав за договором», а також правовою природою таких форм розпоряджання майновими правами як трудовий договір (контракт) – в частині умов щодо розподілу майнових прав на службовий твір або службове виконання, службову фонограму, службову відеограму та договору про створення за замовленням і використання об’єкта авторського права або об’єкта суміжних прав. При проведенні даного розмежування автором звертається увага на момент виникнення майнових прав, в тому числі і суміжних прав у первинних суб’єктів та правове підґрунтя виникнення правовідносин за кожним із вищевказаних форм розпоряджання. Вищезазначені форми розпоряджання не є тотожними з договором про передання (відчуження) майнових прав, в тому числі і на об’єкти суміжних прав. В той же час, проводячи аналіз положень профільного Закону на рахунок підстав для передачі (відчуження) майнових прав, в тому числі і суміжних прав, автором відстоюється точка зору, що така передача (відчуження) може відбуватися лише на основі правочину.

Окрім цього, автором проводиться ретельний аналіз положень як профільного Закону, так і Цивільного кодексу України на рахунок взаємної узгодженості та визначення істотних умов даного виду договору. Так, в результаті проведеної роботи автором робиться висновок щодо необхідності виключення об’єкту права інтелектуальної власності з предмету договору про передання (відчуження) майнових прав, адже передається не об’єкт права інтелектуальної власності за даним видом договору, а майнові права на відповідний об’єкт, які, в свою чергу, пов’язані із способами використання того чи іншого об’єкту. Перелік даних способів використання на той чи інший об’єкт суміжних прав не є вичерпним та передбачає відповідно перелік способів використання. Саме тому, передача (відчуження) майнових прав може відбуватися як повністю, так і частково. І відповідно, майнові права на об’єкт, в тому числі і суміжних прав, що не були передані за даним видом договору вважаються такими, які залишилися за їхнім суб’єктом (володільцем). Окрім цього, приділяється увага строку дії договору, що аналізується у даній роботі, співставлення із загальним строком чинності майнових прав на об’єкти суміжних прав.

За результатами проведеного дослідження автором запропоновано ряд нових редакцій статей як Цивільного кодексу України, так і профільного Закону, а також внесення як до Цивільного кодексу України, так і до профільного Закону положення щодо типового договору про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності, а також зміни самої назви статті Цивільного кодексу України на «Договір про передання (відчуження) майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності».

Наприкінці, зауважимо, що дотичними до поставленої у статті теми питаннями займалися такі вчені як І. Є. Якубівський, І. Б. Іваночко, А. О. Паєнок та інші.

ТВОРИ АРХІТЕКТУРИ ТА ЇХ МІСЦЕ В СИСТЕМІ ОБ’ЄКТІВ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

2024-11-26T13:54:19+02:00

Актуальність дослідження проблем авторського права на твори архітектури обумовлена посиленням ролі інтелектуальної власності як важливого чинника економічного та соціального розвитку, а також процесом оновлення (рекодифікації) цивільного законодавства у напрямку його наближення до європейських стандартів. Твори архітектури не одразу стали об’єктами авторсько-правової охорони, проте станом на сьогодні закріплені в якості таких як в міжнародних актах, так і на рівні національного законодавства більшості сучасних країн світу. Це породжує питання щодо авторсько-правової природи твору архітектури та його місця серед об’єктів авторського права. Ці питання вже ставали предметом наукових розвідок вітчизняних та зарубіжних науковців, проте станом на сьогодні вони так і не отримали остаточного вирішення. У статті звернуто увагу на те, що законодавство України, так само, як і Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів та законодавство багатьох інших країн, визнає об’єктами авторського права, з одного боку, самі твори архітектури і, з іншого боку, креслення, ілюстрації, пластичні твори та ін., що стосуються архітектури (будівництва). Наведено аргументи на користь такого підходу та доцільності його збереження в законодавстві України. Наголошено на недоцільності віднесення твору архітектури до творів образотворчого мистецтва. Зроблено висновок, що в системі об’єктів авторського права твори архітектури разом із творами містобудування, садово-паркового мистецтва та ландшафтного дизайну, утворюють відносно самостійну групу, проте в межах цієї групи становлять окремий вид. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення законодавчого визначення твору архітектури. Проведено розмежування твору архітектури, з одного боку, та проєктної документації, будівлі, споруди тощо як матеріальних об’єктів, у яких виражено такий твір.

ВИКОНАВЧІ ДИРЕКТОРИ В СИСТЕМІ КОРПОРАТИВНИХ ВІДНОСИН

2024-11-20T10:22:31+02:00

У статті аналізуються правовий статус та функції виконавчих директорів. Сформульованою метою дослідження є аналіз повноважень виконавчих директорів та закріплених за ними функцій для формулювання чіткого уявлення про їхню роль у корпоративному управлінні в Україні. Для досягнення мети дослідження використано методи техніко-юридичного аналізу, синтезу, аналогії, моделювання, комплексного дослідження, структурно-функціональний, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Метод техніко-юридичного аналізу використано під час оцінки використовуваної термінології у правових актах. У статті вказується на проблематику з нормативною термінологією: Закон № 1953-IX вважає всіх членів ради директорів «керівниками», а таке не відповідає критерію «якість закону», не враховує як зміст, що вкладається у цей термін іншими правовими актами, так і функціональні відмінності між повноваженнями виконавчих та невиконавчих директорів. Автором запропоновано уточнити зміст терміну «керівник» та розмежовувати функції управління з функціями контролю та управління ризиками, чітко визначаючи останні як виняткові для невиконавчих членів ради директорів. Використання структурно-функціонального методу дозволило встановити функціональні особливості окремих складових однорівневої структури корпоративного управління. Для приватних акціонерних товариств з невеликою кількістю акціонерів запропоновано дозволити створення виконавчого органу без обов’язкового створення ради директорів або наглядової ради, оскільки Закон № 2465-IX вже дозволяє для них уникнути відповідних управлінських структур однорівневої чи дворівневої систем, однак реалізація норм у чинній редакції форму не наповнюватиме змістом. Метод комплексного дослідження дозволив використати напрацювання не тільки науки господарського права, але й інших галузевих наук. Виконавчі директори, обрані до складу ради директорів, набувають правосуб’єктності у межах корпоративних відносин як фізичні особи, що здійснюють функції ради директорів (у їхньому випадку – функції управління поточною діяльністю корпорації). Із виконавчими директорами укладаються трудові договори, отже обрання їх до складу ради директорів породжує іще й трудові відносини. Корпоративних прав у них не виникає, якщо вони не є учасниками (акціонерами). У статті зазначається, що виконавчі директори, які не є учасниками (акціонерами), не є суб’єктами корпоративного спору. Також, виснувається, що Велика Палата Верховного Суду, розглядає спори про звільнення керівників та членів виконавчого органу у господарській юрисдикції, підкреслюючи превалююче значення у них дотримання процедури ухвалення оскаржуваних рішень.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ НЕМОЖЛИВОСТІ ВИКОНАННЯ ЮРИДИЧНИМИ ОСОБАМИ ПОДАТКОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2024-11-20T10:22:33+02:00

Актуальність теми дослідження полягає у безпосередньому впливі військових дій на економічну діяльність підприємств в Україні, що зумовлює порушення виконання податкових зобов’язань. Постановка проблеми стосується детального вивчення юридичних аспектів, які регламентують порядок визнання неможливості виконання податкових обов’язків юридичними особами в умовах воєнного стану. Завданням статті є аналіз чинних нормативних актів та практичних механізмів, які б сприяли врегулюванню даного питання, а також вивчення реальних кейсів, що демонструють проблеми, з якими стикаються платники податків. Аналіз останніх досліджень і публікацій з цієї теми показує, що ряд авторів вже досліджували питання неможливості виконання податкових зобов’язань під час війни, однак більшість з них зосереджені на окремих аспектах, без системного підходу до комплексного аналізу. Викладення основного матеріалу статті охоплює аналіз законодавчої бази, яка регулює порядок визнання неможливості виконання податкових обов’язків, а також її практичне застосування. Висновки статті підкреслюють важливість створення чіткої та зрозумілої правової основи для підтримки бізнесу в складних умовах, а також необхідність комплексного підходу до вирішення проблеми виконання податкових зобов’язань під час війни.

ПРАВОВІ СИСТЕМИ ЗАГАЛЬНОГО ТИПУ: ОНОВЛЕНИЙ ПОГЛЯД НА ТИПОЛОГІЗАЦІЮ ТА ІДЕНТИФІКАЦІЮ

2024-11-20T10:22:07+02:00

Трансформація світового правопорядку вимагає глибшого пізнання правових явищ у контексті сучасних реалій (зокрема національних і міждержавних правових систем); проведення типологізації правових систем та їх ідентифікації з відповідним типом; з’ясування стану їхнього функціонування, а також тенденцій і перспектив розвитку. Одним із типів сучасних правових систем світу є загальний (англо-американський). Об’єктами цього дослідження були правові системи Англії й Уельсу, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Сполучених Штатів Америки. Мета цієї публікації – дослідити ці правові системи загального типу з виокремленням таких пізнавальних конструкцій, як «ідентифікаційний код правової системи» та «індикатор функціонування й розвитку правової системи»; підтвердити їх ідентифікацію з англо-американським типом; виявити стан їхнього функціонування й розвитку і сформувати відповідні тенденції й перспективи. Завданнями, які дали змогу досягти означеної мети, були: аналіз наукових джерел, офіційних документів, зокрема джерел права; створення емпіричної основи для застосування таких пізнавальних конструкцій, як «ідентифікаційний код правової системи» та «індикатор функціонування й розвитку правової системи»; виявлення типових показників, показників допустимих відхилень, взаємодії цих національних правових систем із міждержавними правовими системами, а також тенденції розвитку регресивного і прогресивного стану, перспектив розвитку. Ці конструкції дали змогу виявити деформації і сформувати способи їх подолання. У процесі дослідження використано соціологічну методологію, зокрема прийоми аналізу документів. Так, проаналізовано значну кількість офіційних документів: законів та інших джерел права правових систем загального типу; наукові джерела, а також створено емпіричну основу для застосування загальнотеоретичної, порівняльно-правової методології, техніко-юридичного аналізу з використанням понять і конструкцій галузевої методології (науки конституційного права, міжнародного права, процесуального права та ін.). У правових системах, що були об’єктом дослідження, виявлено стабільність типових показників. Також встановлено, що й показники допустимих відхилень спрямовані на забезпечення цієї стабільності, а це дає підстави для висновку про можливість еволюційного переходу правових систем цього типу до майбутньої нової правової форми.

МІСЦЕ УПОВНОВАЖЕНОГО У СПРАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ У МЕХАНІЗМІ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЦІЄЇ МІЖНАРОДНОЇ СУДОВОЇ УСТАНОВИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

2024-11-20T10:22:11+02:00

Стаття присвячена окресленню місця Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у механізмі виконання рішень цієї міжнародної судової установи за законодавством України. Актуальність дослідження пов’язана із нагальною необхідністю ґрунтовного та всебічного наукового опрацювання законодавчого підґрунтя діяльності Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за цим напрямом у зв’язку з його застарілістю та невідповідністю стандартам якості правового регулювання. Для цього, зокрема належного осмислення потребує й сама роль Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у процесі виконання рішень Європейського суду з прав людини. За підсумками дослідження у статті обґрунтовано, що Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини: 1) координує виконання Державною виконавчою службою та Державним казначейством формальностей, необхідних для виплати відшкодування на виконання рішення Європейського суду з прав людини; 2) представляє інтереси держави в суді, звертаючись із регресною вимогою до публічних службовців про відшкодування державі шкоди, заподіяної внаслідок неналежного виконання ними їх посадових обов’язків, які призвели до ухвалення проти України рішення Європейського суду з прав людини та виплати потерпілій особі справедливої сатисфакції; 3) інформує осіб, на користь яких постановлене рішення Європейського суду з прав людини, про шляхи поновлення їх прав та основоположних свобод, у тому числі додаткові заходи індивідуального характеру, а також доведення інформації про зміст, порядок і строки виконання цих заходів до відома державних органів, які є відповідальними за виконання цих заходів; 4) контролює виконання цими державними органами відповідних заходів; 5) надає консультативну підтримку цим державним органам у процесі виконання рішення Європейського суду з прав людини.

Звернено увагу на те, що проблематика правового регулювання діяльності Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини за цими напрямами включає, зокрема: а) взаємовиключність законодавчого положення про строк на звернення до суду з позовом про відшкодування державі шкоди, що завдана у зв’язку з виплатою нею справедливої сатисфакції; б) неузгодженість порядку покладення відповідальності за цю шкоду, що встановлений Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та Законом України «Про державну службу»; в) загальна застарілість порядку взаємодії Державної виконавчої служби та Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини; г) обмеженість контрольного інструментарію Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

АСПЕКТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАСОБІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ

2024-11-20T10:22:31+02:00

Визначено, що у рамках теоретичного розуміння таких понять: як «засіб», «правовий засіб» та «засіб публічного адміністрування» необхідно виокремлювати і практичну складову впровадження останніх. Те саме стосується і розуміння галузевого поняття – «засоби публічного адміністрування загальної середньої освіти», а, також, аналізу таких складових частин останнього як: види, ознаки, суб’єкти та об’єкти.

Обґрунтовано, що поняття «засіб», у розрізі публічного управління та адміністрування потребує певного розширеного трактування у питаннях порядку, за допомогою якого такий результат підлягає досягненню.

Зазначено, що зв’язок між дією та результатом, у контексті складової частини практичного розуміння терміну «засіб», водночас, представляє собою щабель поєднання між дією та конкретним результатом. Як наслідок такої конотації та причинно-наслідкового зв’язку, саме «засіб» як явище та феномен, в тому числі, у галузі публічного управління виступає саме механізмом, за допомогою якого досягаються цілі та виконуються певні конкретні завдання у сферах управлінської діяльності.

Доведено необхідність розширити дефініцію «засіб» у державно-управлінському контексті шляхом вказання методів, за допомогою яких можна досягнути кінцевих поставлених результатів (метод адміністрування, метод наукового аналізу, метод економічного прогнозування, метод соціально-політичного планування).

Систематизовано, що складовою частиною практичного розуміння поняття «правовий засіб» можна вважати елемент аплікації механізму останніх на практиці. Якщо конкретизувати дане питання саме за сферою публічного управління, то вмотивованим буде виділити процедуру адміністративної скарги, за допомогою якої можуть оскаржуватися рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фактично це означає, що правовий засіб набуває практичних ознак саме в аспекті його використання відповідальними суб’єктами. До того ж, останній не може бути інструментом перевищення владних повноважень із узурпації, що означає презумпцію використання правового засобу в практичному осмисленні (із синхронізацією відповідно до законодавчих норм) виключно з метою правовстановлюючих акцій.

ГЕНЕЗИС КОРУПЦІЇ В СИСТЕМІ ПУБЛІЧНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ: ВІД ІСТОРИЧНИХ ВИТОКІВ ДО СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

2024-11-20T10:22:31+02:00

Стаття присвячена дослідженню генезису корупції в системі публічних закупівель, що охоплює історичні витоки цього явища, його еволюцію та сучасні виклики. Корупція у публічних закупівлях є однією з найбільших загроз для ефективного функціонування державних інституцій, оскільки вона суттєво знижує прозорість і конкурентність процедур, що веде до неефективного використання державних коштів. У дослідженні показано, що корупційні схеми у публічних закупівлях існували ще в античні часи, коли державні контракти на будівництво інфраструктури були основним джерелом зловживань для посадовців, і з часом лише набули нових форм.

У статті розглянуто, як корупційні практики еволюціонували протягом середньовіччя і періоду індустріалізації, коли масштабні державні проекти стали полем для змов між політичними елітами і бізнесом. Як приклад наведено сучасні пострадянські країни, такі як Грузія, Казахстан і Молдова, де корупція у публічних закупівлях набула особливої гостроти через слабкість інституцій та відсутність належного контролю.

Проаналізовано досвід України у реформуванні системи публічних закупівель шляхом впровадження електронної системи ProZorro. Ця реформа значно підвищила рівень прозорості тендерних процесів і дозволила зекономити мільярди гривень державних коштів. Проте дослідження зазначають, що навіть після впровадження таких інноваційних систем корупційні схеми адаптуються до нових реалій, зокрема через маніпуляції тендерною документацією, змови між учасниками тендерів і фальсифікацію результатів торгів.

У статті зазначено, що для боротьби з корупцією у публічних закупівлях необхідний комплексний підхід, який включає зміцнення інституційних механізмів, вдосконалення законодавчої бази, впровадження сучасних технологій моніторингу та активну участь громадянського суспільства.

Дослідження також пропонує перспективи подальших наукових розробок у сфері публічних закупівель, зокрема вивчення ефективності міжнародного досвіду у протидії корупції, впровадження інноваційних технологій для моніторингу тендерних процесів, а також роль громадянського суспільства у забезпеченні прозорості державних закупівель.

ШЛЯХИ ПОСИЛЕННЯ ГАРАНТІЙ ЗДІЙСНЕННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ УПОВНОВАЖЕНОГО У СПРАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

2024-11-20T10:22:31+02:00

Стаття присвячена визначенню шляхів посилення гарантій здійснення повноважень Уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Актуальність статті випливає з того, що аналіз положень законодавства України, які визначають організацію, повноваження та порядок діяльності Уповноваженого у справах ЄСПЛ, свідчить про відсутність або недостатність належних гарантій здійснення нею повноважень за основними напрямами її діяльності, що негативно позначається на інституційній спроможності Уповноваженого у справах ЄСПЛ. Уповноважений у справах ЄСПЛ для виконання покладених на нього завдань щодо забезпечення представництва України в ЄСПЛ та виконанням його рішень наділяється повноваженнями, які передбачають взаємодію Уповноваженого у справах ЄСПЛ, насамперед, із: 1) Державною виконавчою службою та Державним казначейством у рамках звернення рішення до виконання в частині виплати відшкодування; 2) адміністративними органами, до компетенції яких належить вжиття додаткових заходів індивідуального характеру шляхом перегляду справи заявника; 3) Кабінетом Міністрів України та Верховним Судом у рамках звернення рішення ЄСПЛ до виконання в частині вжиття заходів загального характеру.

Для виконання завдань Уповноваженого у справах ЄСПЛ за ним закріплюється інструментарій контролю, який не має примусового характеру та не включає у себе дієвих стимулів. Найбільший вплив на уповноважені державні органи може чинити лише внесення Прем’єр-міністрові України подання щодо забезпечення виконання додаткових заходів індивідуального характеру та ініціювання перевірки дій чи бездіяльності посадових осіб Державної виконавчої служби самою цією службою. Натомість, за цією посадовою особою має бути закріплене повноваження виносити керівникам уповноважених державних органів приписи про усунення порушень обов’язків щодо виконання заходів, передбачених рішенням ЄСПЛ (за умови доведення інформації про зміст, порядок і строки виконання цих заходів), з притягненням цих посадових осіб до адміністративної відповідальності у разі повторного невиконання без поважної причини заходів, передбачених рішенням ЄСПЛ, а також покладенням на посадових осіб цього державного органу відповідальності за нарахування пені на суму відшкодування за рішенням ЄСПЛ та інші негативні наслідки.

ЗАГАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ СИСТЕМИ ПРИНЦИПІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА ЗМІСТУ ПРИНЦИПУ СТАЛОСТІ І ДОВГОСТРОКОВОЇ ОРІЄНТОВАНОСТІ

2024-11-30T14:24:32+02:00

В статті досліджено загальну проблематику щодо визначення системи принципів адміністративного права та змісту принципу сталості і довгострокової орієнтованості. Доведено, що існуюча система принципів адміністративного права (верховенство права та принципи належного врядування) не відповідає потребам адміністративного права як галузі права України. Вона втратила зв’язок з минулим національним досвідом, а запозичені наукові уявлення про принципи адміністративного права відірвані від потреб українського суспільства. На прикладі принципу сталості і довгострокової орієнтованості в діяльності суб’єктів публічного адміністрування були показані недоліки сучасної системи принципів адміністративного права та принципів належного врядування. Зроблено висновок, що зміст принципу сталості і довгострокової орієнтованості потребує переосмислення не з позицій діяльності адміністративних органів Європейського Союзу, як це робиться сьогодні в спеціальній літературі, а з позицій діяльності суб’єктів публічного адміністрування України.

ГЕНЕЗИС І ТРАНСФОРМАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ В МИТНИХ ОРГАНАХ УКРАЇНИ: ВІД ВИТОКІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

2024-11-20T10:22:26+02:00

Актуальність дослідження висвітлена у статті зумовлена необхідністю розуміння еволюції публічної служби в митних органах України в контексті сучасних викликів та реформ. Проблема полягає в недостатньому висвітленні історичних етапів розвитку цієї служби, а також у необхідності адаптації до нових умов діяльності митної системи в цілому та її територіальних органів.

У статті аналізуються останні дослідження в галузі публічної служби, акцентуючи увагу на вітчизняних та міжнародних підходах до її реформування. Незважаючи на значний прогрес у цій сфері, залишаються недостатньо дослідженими питання взаємозв’язку між етапами генезису та сучасними викликами, з якими стикаються митні органи.

Постановка завдання полягає у вивченні аспектів формування публічної служби в митних органах та визначенні ключових факторів, які вплинули на її трансформацію.

Основний матеріал статті охоплює хронологічний аналіз розвитку публічної служби, починаючи з її витоків і до сьогодення. Розглядаються ключові етапи реформування, зміни в законодавстві та організаційних структурах, а також виклики, з якими стикається митна система України в умовах глобалізації та інтеграції України в міжнародну спільноту.

У статті акцентується увага та досліджуються окремі положення нового закону № 3977-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України щодо встановлення особливостей проходження служби в митних органах та проведення атестації посадових осіб митних органів» (набуває чинності 31.10.2024 р.), який за своїм змістом покликаний докорінно змінити порядок правового регулювання служби в митних органах України.

У висновках підкреслюється, що генезис публічної служби в митних органах України є складним і багатогранним процесом, що потребує подальшого дослідження та надаються рекомендації щодо необхідності прийняття нової HR стратегії на 2025-2027 роки та створення нормативно-правової бази для здійснення атестації та ротації працівників митної служби. Наявність історичного контексту є важливою для розуміння сучасних реформ і адаптації до нових викликів, що виникають в інституті публічної служби.