Правова держава

ВІКТИМОЛОГІЧНА ПРОФІЛАКТИКА: ЕФЕКТИВНІ ПРАКТИКИ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ

2024-05-27T12:42:38+03:00

У статті розглянуті питання міжнародного досвіду у сфері віктимологічної профілактики, визначені успішні практики та можливості для співпраці державних та інших органів України. Досліджено запобігання підвищеній віктимізації безпосередніх та потенційних жертв. Проаналізовано успішні міжнародні проєкти, їх реалізацію як запозичення українськими неурядовими організаціями для підтримки жертв. Окреслено кращі підходи до віктимологічної профілактики, а також зазначено, що необхідно створити мережу злагоджених дій та ресурсів для більш ефективної протидії злочинності та захисту прав жертв. Визначено основні напрямки міжнародного досвіду та ключові принципи віктимологічної профілактики на базі такого досвіду. Наголошено, що Україна може ефективно запозичити світовий досвід, успішно впроваджуючи найкращі практики міжнародної спільноти.

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВЖИВАННЯ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБІВ ТА НАРКОТИЧНЕ СП’ЯНІННЯ

2024-05-27T12:47:33+03:00

Стаття присвячена дослідженню кримінально-караних дій щодо наркотичних засобів та психотропних речовин (виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання тощо), які вчиняються без мети збуту та визначені у ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України як форми об’єктивної сторони.

Авторами було звернуто увагу на практичні ситуації, коли особа намагається вжити (проковтнути) куплений наркотичний засіб або психотропну речовину з метою ухилитися від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України. При вживанні такого наркотичного засобу у непублічних місцях в законодавстві України відсутня кримінальна відповідальність, лише наявність публічного місця дає можливість кваліфікувати дії особи за ст. 316 Кримінального кодексу України.

Також відсутня кримінальна відповідальність коли особа перебуває в публічному або непублічному місці у стані «наркотичного сп’яніння». На думку авторів це є недоліками кримінального законодавства, що потребують виправлення шляхом доповнення об’єктивної сторони ч. 1 ст. 309 новими формами, пов’язаними із «вживанням наркотичних засобів» (у будь-якому місці, не лише публічному) та «перебуванням особи у стані наркотичного сп’яніння».

За результатами дослідження авторами було запропоновано викласти об’єктивну сторону ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України у наступній редакції: «Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту, а також перебування у стані наркотичного сп’яніння – караються …».

Запропонована авторами редакція ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України повинна виступати як загальна кримінально-правова норма, що регулює вживання наркотиків у будь-якому місці, а існуюча стаття 316 «Незаконне публічне вживання наркотичних засобів» має бути спеціальною нормою, що застосовується для випадків вживання наркотиків у публічних місцях.

На думку авторів, розширення змісту об’єктивної сторони у ч. 1 ст. 309 Кримінального кодексу України за рахунок включення додаткових форм допоможе забезпечити повноцінну протидію наркозлочинній поведінці та нестиме значний превентивний вплив на потенційних наркозлочинців.

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ПІД ЧАС РОЗСЛІДУВАННЯ ВОЄННИХ ЗЛОЧИНІВ

2024-05-27T12:53:04+03:00

У цій статті досліджуються проблемні аспекти, які виникають під час розслідування воєнних злочинів, з акцентом на ідентифікацію основних викликів та розробку рекомендацій для їх подолання. Аналізуються труднощі, з якими стикаються слідчі органи при зборі доказів, правові та процедурні бар’єри, що ускладнюють розслідування та притягнення винних до відповідальності. Особлива увага приділяється ролі міжнародного права та співпраці міждержавних організацій у покращенні ефективності розслідувань. У результаті дослідження пропонуються конкретні рекомендації для підвищення якості розслідування воєнних злочинів та зміцнення правового порядку на міжнародному рівні.

Під час дослідження даної теми проаналізовано праці таких науковців як І. Гловюк, В. Завтур, Н. Лащук, В. Навроцька, М. Пашковський, Р. Серкевич, Н. Устрицька та ін. Більша увага приділена чинним законодавчим актам та Римському статуту Міжнародного кримінального суду.

Питання обміну військовополоненими в Україні регулюється різними нормативно-правовими актами, включаючи РС МКС та КПК України. Додаток до статті 3 КПК України встановлює, що особа, яка має процесуальний статус підозрюваного, обвинуваченого або засудженого, може бути обмінена як військовополонений. Зміни до КПК України стосовно допиту осіб, відносно яких ухвалено рішення про обмін, не містять змістовних доповнень або уточнень, що може призвести до недоречного застосування цих положень. Хоча КПК України не містить окремої норми щодо процесуального статусу військовополонених, законодавець вніс зміни для врегулювання обміну осіб під час воєнного стану, що стало можливим завдяки Закону № 2472-IX від 28 липня 2022 року. Незважаючи на спроби законодавця покращити процедуру обміну військовополоненими, деякі аспекти залишаються складними, що може порушити принцип законності та верховенства права. Україна, навіть не будучи державою-учасницею РС МКС, зобов’язана співробітничати з цим міжнародним органом відповідно до статті 12(3) цього статуту. Наявність імплементаційного законодавства, яке регламентує національні процедури співробітництва, є передумовою всебічного виконання зобов’язань України перед МКС. Потребується краще визначення статусів учасників кримінального провадження, зокрема осіб, стосовно яких надійшло прохання МКС про співробітництво, а також нормативне унормування статусу військовополонених. Українським прокурорам та органам досудового розслідування слід дотримуватися особливостей, передбачених Правилами доказування в МКС, при проведенні допитів свідків, підозрюваних та потерпілих. Невчинення відповідних дій під час проведення допитів може призвести до визнання протоколів допиту неналежними доказами, що зменшить кількість якісних доказів зі сторони обвинувачення.

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИМИ ПРАВАМИ АДВОКАТОМ (НА ПРИКЛАДІ ГОСПОДАРСЬКОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА)

2024-05-27T12:10:41+03:00

Стаття присвячена дослідженню проблематики зловживання процесуальними правами адвокатом на прикладі господарського та адміністративного судочинства. Обґрунтовано актуальність обраної теми та звернуто увагу на фрагментарний характер висвітлення вказаної проблематики в науковій літературі. Наведено підходи, що сформулювались у науковій літературі та судовій практиці щодо розуміння поняття «зловживання процесуальними правами». Запропоновано під зловживанням процесуальними правами адвокатом розуміти дії, що вчиняються адвокатом в рамках судового процесу та формально відповідають нормам процесуального закону, проте не відповідають його концептуальним ідеям, та мають на меті створити перешкоду у діяльності суду чи інших осіб. Виокремлено додаткові ознаки зловживання процесуальними правами адвокатом, а саме: 1) особа, яка зловживає процесуальними правами має спеціальний статус – адвокат; 2) наявність процесуальних прав, якими зловживає адвокат, обумовлюється наданням ним правничої допомоги та участю у судовому процесі; 3) може мати наслідком притягнення до відповідальності не лише адвоката, а й, до прикладу, адвокатського об’єднання в якому працює адвокат (про що вже сформувалась судова практика у Постанові Верховного Суду від 14.07.2022 р. у справі № 755/11559/16-ц); 4) завдає шкоду престижу усього інституту адвокатури. Запропоновано доповнити ч. 1 ст. 43 Правил адвокатської етики.

«НЕТРАДИЦІЙНІ» ПОВНОВАЖЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СУДІВ ЩОДО РОЗГЛЯДУ КЛОПОТАНЬ АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ ПРО НАДАННЯ ДОЗВОЛУ НА ПРОВЕДЕННЯ ПЕРЕВІРОК СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ, ВКЛЮЧАЮЧИ ДОСТУП ДО ПРИМІЩЕНЬ, ПРОВЕДЕННЯ ОГЛЯДУ, ОПЛОМБУВАННЯ, АРЕШТ І ВИЛУЧЕННЯ МАЙНА

2024-05-27T12:18:20+03:00

Стаття присвячена правовому регулюванню повноважень господарських судів щодо надання дозволу на проведення перевірок, накладання арешту, вилучення документів та інформації, а також отримання доступу до приміщень і систем електронних комунікацій субʼєктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю за клопотанням Антимонопольному комітету України (далі – АМКУ) за статтею 252-1 Господарського процесуального кодексу України. Визначено, що одним із нововведень євроінтеграційних змін законодавчої бази України стала можливість господарських судів розглядати клопотання Антимонопольного комітету України щодо проведення перевірок суб’єктів господарювання, накладання арешту, вилучення документів та інформації, а також отримання доступу до приміщень і систем електронних комунікацій в справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Встановлено, що повноваження господарського суду розглядати клопотання Антимонопольного комітету України за статтею 252-1 Господарського процесуального кодексу України виконують роль судового контролю та мають стати противагою щодо зловживань з боку органів Антимонопольного комітету України.

Проаналізовано, що доступ до судової практики господарських судів щодо надання дозволу Антимонопольному комітету України на перевірку не є відкритою та не підлягає оприлюдненню в електронній формі протягом року. Відповідно аналізувати реальні результати таких євроінтеграційних законодавчих змін можливо не раніше кінця поточного чи початку наступного календарного року.

Запропоновано зміни до положень вітчизняного законодавства, а саме до Господарського процесуального кодексу України шляхом включення до повноважень судів першої інстанції в Розділ III «Позовне провадження» та виключення з повноважень апеляційних інстанцій, щоб уникати інстанційних колізій та до ч. 4 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» у частині термінів оприлюднення ухвал про надання права Антимонопольному комітету України на перевірку з одного року на термін завершення проведення перевірки.

ПРОЦЕС СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ОДНОРІВНЕВОЇ СТРУКТУРИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ ТА ІСТОРИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЙОГО РОЗВИТКУ

2024-05-27T12:27:28+03:00

У статті досліджуються тенденції появи інституту однорівневої структури корпоративного управління в корпораціях, що діяли на території України, шляхом вивчення та аналізу законодавчих актів і релевантних наукових досліджень. Метою статті є дослідження тяглості історичного процесу становлення інституту однорівневої структури корпоративного управління на теренах України. У статті сформульовано висновок, що поява однорівневої структури корпоративного управління відбулася в той саме момент, коли в структурі управління корпорацією вперше сполучилося дві обставини: 1) відділення участі (володіння акціями) від контролю; 2) поєднання функцій управління та контролю в одному колегіальному органі, що мав, здебільшого, назву «рада директорів». Автором виснувається, що формування колегіального органу управління в корпораціях на теренах України є давньою традицією, в той час як формування колегіального органу управління і контролю не відбувалось ніколи аж до прийняття 27.02.2022 р. Закону України № 2465-IX «Про акціонерні товариства». У статті аналізується історичний розвиток та переосмислення корпоративних відносин, що здійснювався під впливом французького права, який був обтяжений небажанням уряду Російської імперії дозволяти інкорпорацію поза межами контролю держави, а згодом – непослідовною політикою радянської влади в сфері корпоративного права.

Автором досліджено історичний розвиток норм про корпоративне управління, що здійснювався під впливом німецького права, та діяли в Австро-Угорській імперії, згодом Польщі, які поширювали певний час свій законодавчий вплив на територію України. Після відновлення незалежності України 24.08.1991 р. національне корпоративне право послуговувалось як забезпеченням права учасників (акціонерів) на інкорпорацію, так і визначенням меж правосуб’єктності корпорацій, що й становило у сукупності підстави для акцептування в 2022 р. однорівневої структури корпоративного управління.

Ключовою характеристикою національних правових норм про однорівневу структуру корпоративного управління автор вважає беззаперечне акцептування непритаманного українському праву інституту в тому його вигляді, в якому він був оформлений в ряді країн Західної Європи.

СПЕЦІАЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ: ОСНОВНІ ПРЕФЕРЕНЦІЇ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

2024-05-27T11:54:40+03:00

Статтю присвячено визначенню особливостей правового регулювання створення та функціонування спеціальних економічних зон на території України. Охарактеризовано також основні преференції, які передбачаються для забезпечення лібералізованого режиму таких зон. Здійснено класифікацію преференцій відповідно до характеру, підстав та наслідків впровадження. Актуальність тематики дослідження обумовлюється необхідністю формування оновленої концепції законодавчого регулювання режимів спеціальних економічних зон в Україні. Завданням статті є вироблення пропозицій щодо формування теоретико-прикладного базису для оновлення діючого законодавства України про спеціальні економічні зони та удосконалення правового регулювання їх режимів. Автором охарактеризовано та проаналізовано норми законів та підзаконних актів, що спрямовані на регулювання відносин у сфері функціонування спеціальних економічних зон в Україні, відзначено їх недостатній характер. Виокремлено рівні такого правового регулювання: загальнодержавний та локальний. Запропоновано оновлення нормативно-правового базису спеціальної економічної зони у Дунайському регіоні, зважаючи на його вагоме значення та зростання у 2022 – 2024 роках.

ПОДАТКОВЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ЙОГО КВАЛІФІКУЮЧІ ОЗНАКИ

2024-05-27T11:59:29+03:00

Статтю присвячено правовому аналізу поняття податкового правопорушення, а також включення інституту вини до визначення вказаної дефініції у Податковому кодексі України. Акцентовано увагу на таких кваліфікуючих ознаках податкового правопорушення як вчинення особою діяння умисно, повторно або за наявності причинно-наслідкового зв’язку між діянням і його наслідками.

З’ясовано, що Податковий кодекс України не містить чіткого визначення поняття «вина», однак визначає умови, за яких особа визнається винною. Зокрема, виділено дві групи таких умов. Перша група передбачає, що особа, яка мала можливість дотриматися норм податкового законодавства, не вжила достатніх заходів щодо їх дотримання. Водночас другою групою умов для визнання особи винною у вчиненні податкового правопорушення є обов’язок податкового органу довести, що платник податків діяв «нерозумно, недобросовісно та без належної обачності». Разом з тим, автором підкреслено, що для податкових органів Податковий кодекс України встановлює відповідальність за вчинення податкових правопорушень незалежно від наявності вини.

Окрему увагу приділено характеристиці умислу в діяннях особи як кваліфікуючої ознаки податкового правопорушення.

Обґрунтовано, що у випадку недоведеності з боку податкового органу того факту, що у платника податків була можливість дотриматися норм податкового законодавства, але він не вжив достатніх заходів для цього, то до такого платника не можуть бути застосовані заходи відповідальності за порушення вимог податкового законодавства.

Зауважено, що обставинами, які підтверджують наявність вини особи, можуть бути як вчинення нею триваючого правопорушення, так і повторного.

Встановлено, що інститут вини до податкових правопорушень почав застосовуватись у 2021 р., що було пов’язано з ухваленням Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві».

УЧАСТЬ УКРАЇНИ В МИРОТВОРЧИХ МІСІЯХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ДОВОЄННИЙ ПЕРІОД

2024-05-27T13:41:38+03:00

У статті проводиться аналіз участі України в миротворчих місіях міжнародних організацій, зокрема Організації Об’єднаних Націй та Північноатлантичного альянсу. Метою статті є аналіз впливу України на миротворчі процеси та виявлення ключових переваг і актуальних проблемних питань участі держави в ООН. Виявлено ключові проблемні аспекти, що потребують доробки, такі як необхідність удосконалення стратегічного планування та розвитку законодавчої бази.

Стаття зосереджується на глобальних змінах у міжнародних відносинах, зумовлених процесами глобалізації, та визначає роль міжнародних організацій у превентивних заходах та вирішенні конфліктів. Внесок України у миротворчі операції з моменту проголошення незалежності включає ініціативи, спрямовані на зміцнення потенціалу ООН у сфері миротворчості та зміни в законодавстві, що регулюють участь країни в міжнародних миротворчих операціях.

Особлива увага приділена адаптації України до сучасних викликів міжнародної безпеки, включаючи реформування миротворчих процесів, удосконалення механізмів правового захисту миротворців, а також активну роль країни в міжнародних операціях під егідою ООН та НАТО. Дослідження підкреслює важливість створення юридичної бази, що забезпечує ефективну участь України у миротворчих місіях, важливість стратегічного планування та розробки національної стратегії в цій сфері.

Стаття наголошує на значенні досвіду, набутого українськими військовослужбовцями під час участі в миротворчих місіях, для збереження боєздатності Збройних Сил України, висвітлює фінансові аспекти участі країни у міжнародних миротворчих операціях. Визначено потребу в подальшому розширенні цивільного компоненту у миротворчій діяльності та акцент на важливості залучення кваліфікованого поліцейського та правового персоналу, зокрема через вдосконалення національної системи підготовки фахівців та створення національного реєстру миротворців.

Участь України у миротворчих операціях міжнародних організацій ООН та НАТО сприяє зміцненню міжнародного іміджу країни, розвитку обороноздатності та військового досвіду, створює нові можливості для міжнародної співпраці у сфері забезпечення глобальної безпеки. Висновки статті підкреслюють стратегічне значення миротворчої діяльності для зміцнення міжнародного статусу України та сприяння її євроатлантичній інтеграції.

ПОНЯТТЯ САНКЦІЙ В ДОКТРИНІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2024-05-27T13:46:27+03:00

Стаття досліджує проблематику санкцій в міжнародному праві, зосереджуючись на дефініції цього терміну. Вже не одне десятиліття вказане питання представляє інтерес для дослідників, однак донині не існує загальноприйнятного підходу до його розв’язання ані на рівні доктрини міжнародного права, ані на рівні його джерел. Ця термінологічна невизначеність створює прикладні проблеми, пов’язані зі спірними практиками застосування санкцій та їх подальшої правової оцінки з точки зору міжнародного права. У нинішніх умовах нагальність вирішення цих проблем набуває особливого значення у зв’язку зі зростанням кількості санкційних режимів. Зарубіжна наука міжнародного права присвячує дедалі більше уваги розв’язанню питань, пов’язаних із визначенням поняття «санкції», що, на жаль, є менш властивим для вітчизняної науки. В сукупності зазначені чинники вказують на доцільність проведення цього дослідження, яке має на меті окреслити коло тих заходів, що визначаються як санкції в сучасному міжнародному праві.

В результаті проведеного аналізу стверджується, що науці міжнародного права притаманні два підходи до визначення санкцій. Перший, широкий підхід пропонує охоплювати поняттям санкції примусові заходи, вжиті потерпілою державою індивідуально в порядку самодопомоги у вигляді контрзаходів та реторсій для забезпечення дотримання правопорушником порушених зобов’язань, а також примусові заходи, застосовані колективно РБ ООН в порядку глави VII Статуту ООН для відновлення міжнародної законності. Натомість, другий, вузький підхід визначає санкції виключно як примусові заходи, що застосовуються РБ ООН відповідно до глави VII Статуту ООН. Автор робить висновок, що вузький підхід наразі вважається панівним в науці та таким, що відповідає положенням сучасного міжнародного права.

Одночасно з цим, звертається увага на широко розповсюджений в світовій практиці феномен так званих «односторонніх санкцій», дефініція та правова природа яких також залишаються дискусійними. В результаті огляду наявних визначень робиться висновок, що спільним для них є розуміння цих мір як примусових заходів, застосованих державою, групою держав або міжнародними організаціями без схвалення РБ ООН, з метою примушення іншої держави до зміни її політики. Таке розуміння «односторонніх санкцій» виключає їх ототожнення з «санкціями» в строгому сенсі слова і відповідно до переважаючого вузького підходу до їх визначення. Натомість, практика державних відносин свідчить про активне застосування цих заходів та їх ідентифікацію як «санкції» в текстах внутрішнього законодавства, що приводить до висновків, що фактично в сучасній міжнародній дійсності існують два різні за своїми характерними ознаками примусові заходи, які одночасно носять назву «санкції». Серед них, примусові заходи, вжиті РБ ООН на виконання повноважень відповідно до глави VII Статуту ООН, а також примусові заходи, застосовані державою, групою держав або міжнародними організаціями без схвалення РБ ООН, з метою примушення іншої держави до зміни її політики.

ПІДВОДНА КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЯК ІНСТРУМЕНТ РЕАЛІЗАЦІЇ ГЛОБАЛЬНИХ ЦІЛЕЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ООН

2024-05-27T13:51:44+03:00

У статті зроблена спроба проаналізувати нові підходи для відповіді на виклики, викладені у Порядку денному Організації Об’єднаних Націй на період до 2030 року. Тема є актуальною, тому що сімнадцять Цілей сталого розвитку є універсальним закликом людства до дій, спрямованих на скорочення бідності, подолання голоду, захисту планети та забезпечення того, щоб до 2030 року усі люди жили в мирі і достатку.

Спираючись на Конвенцію ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини (2001 року) та дослідження зарубіжних і вітчизняних вчених, з’ясовано, що до об’єктів, які потрапляють під охорону Конвенції, відносяться об’єкти нематеріальної та матеріальної спадщини, зокрема серед останніх – археологічні залишки суден, історичних споруд, занурені ландшафти, затонулі міста, а також споруди давнього промислу, які щонайменше 100 років частково або повністю, періодично або назавжди занурені у води океану, моря, озера чи річки.

Автором визначено, як завдяки відповідальному користуванню та управлінню об’єктами підводної культурної спадщини, шляхом збільшення та накопичення знань про океани, досягти ефективних методів збереження та сталого економічного розвитку людства.

Зокрема, використання стародавніх споруд, таких як кам’яні припливні греблі для риболовлі, які відносяться до об’єктів підводної культурної спадщини, сприяє ефективному вирішенню проблеми голоду. При проведенні дослідження було виявлено, що охорона об’єктів підводної культурної спадщини та територій, на яких вони розміщені, забезпечує збереження морських ресурсів, що також є однією із Цілей сталого розвитку. Взаємозв’язок між охороною об’єктів спадщини і процвітанням морських екосистем, сприяє створенню засобів для існування місцевих громад через дайвінг-туризм. Організація підводного туризму у місцях історичних корабельних аварій може створити нові робочі місця, що призведе до збільшення добробуту населення. При цьому збільшення потоку туристів буде результатом якісного управління та відповідального використання об’єктів підводної спадщини, що, у свою чергу, сприятиме сталому розвитку міст і громад. Отже, буде реалізована ще одна глобальна ціль.

Таким чином, підводна культурна спадщина характеризується цілісністю культурного, природного, археологічного, матеріального та нематеріального характеру і можливістю застосовувати знання такого роду до проблем сьогодення. Це робить цю спадщину важливим інструментом для досягнення певних цілей Глобальної програми сталого розвитку, визначеної у Порядку денному ООН на період до 2030 року.

ОХОРОНА НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА НА ТЕРИТОРІЯХ ПІД ОКУПАЦІЄЮ: ОБСЯГ І ЗМІСТ ЮРИДИЧНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ-ОКУПАНТА

2024-05-27T13:55:42+03:00

Стаття присвячена проблемі охороні довкілля окупованих територій. Через те, що міжнародне право окупації не містить правових норм, які б встановлювали екологічні зобов’язання держави-окупанта, навколишнє середовище на територіях, що знаходяться під її владою, часто стає жертвою надмірної експлуатації та знищення. Проте у статті наголошується на тому, що чинне міжнародне право, зокрема міжнародне право прав людини та міжнародне право навколишнього середовища, може бути використане для усунення прогалин у нормах міжнародного гуманітарного права. Звичайно, обсяг і зміст зобов’язань держави-окупанта будуть різними залежно від інструментів, застосованих для захисту навколишнього середовища. Можливість звернення до міжнародних договорів про охорону довкілля в умовах збройного конфлікту, на якій наголошено, зокрема у дослідженні Комісії ООН з міжнародного права, суттєво розширює перелік таких інструментів. У цьому зв’язку авторка робить висновок, що держава-окупант може бути пов’язана своїми власними міжнародними природоохоронними угодами, міжнародними природоохоронними угодами держави, територія якої окупована, або обома групами договорів.

На додаток, індивідуалізований підхід до захисту екологічних прав людини може слугувати корисним інструментом для конкретизації екологічних зобов’язань окупанта. Крім того, він дає можливість звертатись до існуючих міжнародних інституцій, таких як міжнародні суди та комітети з прав людини, рішення яких відкривають шлях до притягнення держав-окупантів до відповідальності у зв’язку із шкодою, завданою населенню територій під окупацією у зв’язку із збитками, що спричинені довкіллю.

Враховуючи вищезазначене, на окрему увагу заслуговує застосування міжнародного звичаєвого права, яке також може виступати джерелом природоохоронних зобов’язань держави-окупанта. Якщо стосовно прав людини міжнародні звичаї є добре сформованим нормативним масивом, їх конкретний зміст у контексті охорони довкілля ще потребує остаточного визначення. Проте наявність окремих звичаєвих норм, як-то норма, яка забороняє завдання екологічної шкоди у транскордонному контексті, не викликає сумнівів та, як наслідок, може виступати джерелом відповідних міжнародних зобов’язань держави, що окупує певну територію. Подальшого розвитку потребує також теза щодо існування міжнародних зобов’язань erga omnes щодо охорони навколишнього середовища.

ПРОБЛЕМИ ВСТАНОВЛЕННЯ УТРИМАННЯ ОДНОМУ З ПОДРУЖЖЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ

2024-05-27T12:31:02+03:00

У статті висвітлюються складнощі, пов’язані із встановленням утримання одному з подружжя в умовах воєнного стану в Україні. За допомогою комплексного аналізу виявлено проблеми, з якими можуть стикатися особи при реалізації свого права одержати матеріальну підтримку від іншого з подружжя, який перебуває у складі Збройних Сил України.

Метою статті визначено висвітлення сучасних викликів та особливостей, пов’язаних із встановленням утримання одного з подружжя в умовах воєнного стану в Україні.

Констатовано, що зобов’язання зі сплати аліментів є одним з найважливіших інститутів сучасного сімейного права України. Його значення зумовлене фундаментальною роллю у забезпеченні захисту та стабільності сімейних відносин. Аліментні зобов’язання з утримання подружжя, що ґрунтуються як на правових, так і наморальних цінностях, слугують наріжним каменем для підтримання соціальної рівності в суспільстві.

Визначено, що сімейне право встановлює моральні стандарти щодо матеріальної підтримки подружжя, визнаючи при цьому обмеженість державного забезпечення таких потреб. Такий подвійний підхід відображає баланс між юридичними зобов’язаннями та практичними аспектами сімейних відносин. Сімейне право визнає важливість взаємної підтримки і турботи членів сім’ї, але також визнає реальність того, що державних коштів може бути недостатньо для задоволення її потреб.

Обгрунтовано, що утримання подружжя у шлюбних відносинах має взаємний характер, де фінансове благополуччя кожного з партнерів переплітається з їхнім матеріальним становищем. Визнаючи вразливість, яка може виникнути, коли один з подружжя не має можливості отримувати дохід, закон прагне забезпечити, щоб особи за таких обставин не залишалися без необхідної матеріальної допомоги.

Встановлено, що умови воєнного стану в Україні створюють значні виклики у сфері сімейного права, зокрема щодо питань утримання подружжя, особливо коли одного з членів сім’ї, зокрема чоловіка, мобілізовано до Збройних Сил України. Зокрема, виникають проблеми з виплатою державного грошового забезпечення таким особам, що може негативно позначатись на своєчасності отримання матеріальної допомоги особою, яка потребує утримання.

Наведено думку про те, чи варто притягувати до відповідальності особу, яка несвоєчасно сплатила аліменти на утримання дружини/чоловіка, з огляду на те, що така особа, як військовослужбовець, не була своєчасно забезпечена грошовим забезпеченням за військову службу.

Констатовано, що існують певні аспекти судового процесу у справах про встановлення утримання одному з подружжя, коли інший мобілізований і служить у Збройних Силах України.

Проведене дослідження підкреслює нагальну потребу застосування особливого підходу до розгляду справ про встановлення утримання одному з подружжя в умовах воєнного стану. Незважаючи на те, що фундаментальні принципи рівності та справедливості залишаються незмінними, реалії воєнного часу вимагають індивідуальних підходів, які враховують унікальні виклики, з якими стикаються як платники, так і одержувачі аліментів на утримання. Тому описані проблеми підкреслюють необхідність подальшого наукового дослідження теорії та практики встановлення утримання одного з подружжя в умовах воєнного стану в Україні.

ЕЛЕКТРОННА УЧАСТЬ У ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАДАХ УКРАЇНИ У ЧАСІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ: ЕЛЕКТРОННІ ПЕТИЦІЇ

2024-05-27T12:34:52+03:00

У статті розглянуто процеси впровадження та ефективності електронних петицій в контексті громадської участі в Україні протягом останніх років. Питання впровадження демократичних інновацій, електронної участі у громадах розглядається, з одного боку, нерозривно з наявними тривалими процесами по входженню України до Європейського Союзу, а з іншого боку, з урахуванням викликів та обмежень, спричинених російською повномасштабною війною та введенням в Україні воєнного стану. Електронні петиції визначено як ефективний додатковий механізм, який може слугувати «голосом громадськості» під час критичних моментів у впровадженні демократичних реформ, процесів відновлення та відбудови.

На сьогодні в Україні петиції є більш поширеними на національному рівні в порівнянні з локальними. Для аналізу стану використання інструменту зібрано дані з відкритих джерел, а саме – цифрової платформи EDEM (15 громад), сайтів органів місцевого самоврядування (7 громад), раніше проведеного аналітичного дослідження від громадської організації «Рух Чесно».

Окрему увагу у дослідженні зосереджено на ключових чинниках, які можуть впливати на ефективність органу місцевого самоврядування безпосередньо генерувати якісні політики та впроваджувати такі учасницькі форми на місцях. Серед таких чинників – безпекові критерії; законодавчі колізії, спричинені введенням воєнного стану; фізичне та психологічне виснаження працівників, що впливає на ефективність надання послуг та інформування; технічні проблеми.

У висновках зазначено, що у процесі ефективного використання електронних петицій ключовим є питання чіткої регламентації порядку застосування інструменту у статуті громади, а також інституційна спроможність органу місцевого самоврядування забезпечувати проведення комунікаційної кампанії щодо наявності такого інструменту та подальшому розгляді отриманих петицій згідно з визначеною процедурою у статуті. Надано рекомендації щодо покращення ефективності впровадження інструментів участі та залучення до цих процесів громадян на місцях загалом та у випадку роботи з електронними петиціями, зокрема.

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА АВТОРА НА СЛУЖБОВИЙ ТВІР В АВТОРСЬКОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

2024-05-27T12:38:37+03:00

Дана наукова стаття присвячена розгляду особливостей, що виникають у зв’язку з особистими немайновими правами автора на службовий твір за діючим законодавством нашої держави. Чому важливо освітити дане питання та приділити йому час? Тому, що важливо зрозуміти чи існує справедливий баланс між інтересами працівника або працівників чиєю творчою працею створюється службовий твір (у випадках співавторства) та інтересами роботодавця, у якого відповідні працівники працюють. Адже, хоча і особисті немайнові права автора, за діючим законодавством, не залежать від майнових прав проте, саме особисті немайнові права є тією основою на якій будуються майнові права. Так, без виникнення авторства у особи, що своєю творчою працею створила твір не виникають і всі інші права, в тому числі, і майнові.

Серед завдань даної роботи слід виділити наступні: питання співавторства на службовий твір в контексті оригінальності твору, охорона службового твору за наявності декількох співавторів, охорона оригінальної назви твору, оригінального персонажу твору, аналіз правомочностей роботодавця із доручення завершення незавершеного службового твору іншим працівником, внесення змін до завершеного службового твору, супроводження службового твору ілюстраціями, передмовами, післямовами тощо.

Зауважимо, що також у свій час питанням дотичним до поставленої у даній роботі темі присвятили свої праці такі вчені як О. Штефан, А. Кирилюк та ін.

Проте, з аналізу діючих положень законодавства у даній сфері, на наш погляд, можна вести мову про існування певних суперечностей. Серед таких суперечностей суперечність п. 4 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 01 грудня 2022 року (далі – Закон) з ч. 1 ст. 429 Цивільного кодексу України (далі – Кодекс), абзацу 1 ч. 1 ст. 11 Закону з ч. 1 ст. 429 Кодексу, ч. 1 ст. 14 Закону з ч. 1 ст. 429 Кодексу, ч. 4 ст. 11 Закону з ч. 3 ст. 14 Закону.

Розглянувши та проаналізувавши відповідні суперечності було запропоновано дві нові редакції статей, а саме ст. 429 Цивільного кодексу України шляхом виключення можливості закріплення за роботодавцем як-то юридичною, так і фізичною особою, у якої працює працівник особистих немайнових прав. Друга редакція стосується внесення змін до ч. 3 ст. 14 Закону на предмет того, що ті правомочності, якими наділяє законодавець роботодавця не мають означати перехід до нього відповідних особистих немайнових прав, а також те, що відповідні правомочності мають здійснюватися із дотриманням ч. 4 ст. 11 Закону.

Запропоновані редакції статей сформовані в результаті розгляду таких питань як оригінальність твору, збереження оригінальності твору при співавторстві, коли роботодавець покладає на іншого працівника обов’язок із завершення незавершеного твору, внесення змін до завершеного твору, супроводження такого твору ілюстраціями, коментарями, передмовами, післямовами тощо, а також розгляд таких питань як презумпція авторства, реєстрація авторського права, охорона назви твору, оригінального персонажу твору.

ПРОЦЕС ВИКОНАННЯ БЮДЖЕТУ ЯК СТАДІЯ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

2024-05-27T10:49:38+03:00

У науковій статті розглядається виконання бюджету як складна послідовність етапів та процедур, які вимагають злагодженої роботи численних державних органів, установ та окремих осіб. Стаття акцентує увагу на важливості своєчасного та повного надходження запланованих доходів, а також своєчасного, повного та неперервного фінансування передбачених бюджетами заходів. Виконання бюджету розглядається як досягнення відповідності між фактичними результатами дій зобов’язаних суб’єктів бюджетних правовідносин із бюджетними коштами та встановленими бюджетно-правовими нормами показниками акта про бюджет щодо зарахування, розподілу та перерахування коштів бюджету на визначені напрями фінансування у встановленому обсязі.

Також висвітлено проблеми, які виникають під час формування та виконання державного бюджету в Україні, включаючи недоліки законодавства, недостатню прозорість системи електронного адміністрування податків, низьку відповідальність органів стягнення, відсутність належної узгодженості бюджетних процедур між учасниками бюджетного процесу, відсутність дієвого механізму контролю за діяльністю бюджетних інститутів та відсутність дієвої системи відповідальності за невиконання бюджету.

КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА МІСЦЕ В НІЙ АДВОКАТА

2024-05-27T11:01:33+03:00

Актуальність досліджуваної теми полягає в тому, що суб’єкти адміністративного права є важливою складовою правової системи. Вони відіграють ключову роль у регулюванні адміністративно-правових відносин, здійснюючи функції виконавчої влади, координуючи розпорядницькі та контрольно-наглядові повноваження у сфері державного управління і місцевого самоврядування, а також вирішуючи справи про адміністративні правопорушення, що стосуються фізичних і юридичних осіб у різних сферах суспільного життя. Важливо чітко визначити місце кожного суб’єкта у системі адміністративних правовідносин для зрозуміння його повноважень та обов’язків. Без глибокого розуміння ролі кожного учасника адміністративно-правових відносин загрожує ефективному функціонуванню цієї системи.

До кола основних проблем, що на новому етапі розвитку сучасної науки і практики потребують свого розгляду та вирішення, належать питання визначення суб’єктів адміністративного права, аналіз їх сутності, особливостей, а також окреслення головних критеріїв для класифікації. Необхідною умовою успішного реформування адміністративного права як фундаментальної галузі права української держави є оновлення положень теоретико-методологічної бази адміністративно-правової науки.

В статті розглянуто існуючі у сучасній юридичній науці системи класифікації суб’єктів адміністративного права. Досліджено сутність та зміст поняття «суб’єкт адміністративного права», а також загальноприйнятих дефініцій даного терміну. Здійснена спроба встановити місце адвоката в системі суб’єктів адміністративного права України. Застосовано комплексний підхід до виокремлення та класифікації адвоката як суб’єкта адміністративного права, зважаючи на особливості правового статусу, організаційно-правову форму діяльності та обсяг публічних повноважень. Втім, аналіз спеціальної літератури показує, що лише в окремих працях дослідники намагались розглядати адвоката в якості суб’єкта адміністративного права або ж визначити його місце у прийнятих класифікаціях.

ЗАГАЛЬНОФІЛОСОФСЬКИЙ ТА ЮРИДИЧНИЙ АСПЕКТИ КАТЕГОРІЇ «ЦІЛЬ» ЯК ЕЛЕМЕНТУ ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ

2024-05-27T11:17:35+03:00

У статті були розкриті загальнофілософські та юридичні аспекти категорії «ціль» як елементу цілепокладання норм адміністративного права. Зроблено наголос на тому, що: 1) в теорії права поняття «право в об’єктивному сенсі» визначається як результат нормотворчої діяльності та характеризується як система правових норм; 2) реальну реалізацію цілі права в об’єктивному сенсі набувають через правотворчу діяльність та через інші форми реалізації права; 3) «норма права» як статичне явище має свої цілі, адже вони формуються суб’єктом нормотворення і є результатом його цілепокладання; 4) «право» як загальне поняття, яке характеризує всі загальнообов’язкові правила поведінки, що містяться в джерелах національного законодавства, теж має свої цілі, основні з яких сформувалися ще у стародавні часи, але це не виключає можливість кореляції таких цілей у майбутньому. Встановлено, що дослідження цілі як ключової категорії цілепокладання норм адміністративного права, припускає її дослідження, з одного боку, як загальнофілософського чи загальносоціологічного поняття, яке притаманне всім видам цілеспрямованої діяльності (загальнофілософський аспект), а, з іншого, як багатоаспектного поняття, яке може набувати своїх змістовних особливостей в залежності від рівня правового регулювання, суб’єкта цілепокладання чи сфери суспільних відносин, де реалізуються відповідні норми права (юридичний аспект).