Правова держава

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІРТУАЛЬНОГО ПРОСТОРУ

Н. В. Атаманова — 2024-10-15

Актуальність теми дослідження зумовлена швидким розвитком інформаційних технологій та процесами глобальної цифровізації, що призвели до формування віртуального простору як нового середовища суспільних відносин. Існуючі правові механізми не повною мірою враховують специфіку віртуального простору, зокрема його анонімність, глобальність та динамічність. Завданням дослідження є виявлення особливостей правового регулювання віртуального простору та розробка ефективних підходів до забезпечення правового впливу в умовах цифровізації. Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить про зростаючий інтерес науковців до проблематики правового регулювання цифрових технологій та віртуальних відносин. Проте, попри наявність значної кількості праць, зокрема щодо регулювання віртуальних активів та цифрових прав, питання правового забезпечення комплексного регулювання віртуального простору залишаються недостатньо вивченими. Основний матеріал статті зосереджено на дослідженні механізмів правового регулювання віртуального простору, зокрема аналізу їхнього міжгалузевого характеру та потреби гармонізації з міжнародними стандартами. Встановлено, що для забезпечення ефективного регулювання віртуального простору необхідна адаптація існуючих правових механізмів до специфіки цифрового середовища, інтеграція міжнародних правових норм і розвиток інструментів саморегулювання, що сприятиме формуванню цілісної системи правового впливу на суспільні відносини у віртуальному просторі.

РЕАЛІЗАЦІЯ ФУНКЦІЙ ПРОКУРАТУРИ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

О. Ю. Амелін — 2024-10-15

Статтю присвячено дослідженню особливостей реалізації функцій прокуратури України в контексті забезпечення національної безпеки держави в умовах сьогодення. Увагу зосереджено на процесуальному керівництві досудовим розслідуванням та підтриманні публічного обвинувачення в суді у кримінальних провадженнях про злочини проти основ національної безпеки України.

Констатовано відсутність в основних нормативних документах, якими визначаються основні напрями державної політики у сфері національної безпеки, згадувань про прокуратуру та її діяльність. Водночас в роботі продемонстровано, що, як ключовий орган кримінальної юстиції, прокуратура в межах компетенції бере активну участь у забезпеченні національної безпеки України.

Наголошено на важливості координаційної діяльності прокуратури у сфері протидії злочинності, передусім злочинам проти основ національної безпеки України, кіберзлочинам, корупційним кримінальним правопорушенням, правопорушенням у бюджетній сфері та сфері економічної безпеки, а також організованій злочинності, які деструктивно впливають на належне функціонування національної безпеки держави. Наведено приклади вмілого використання керівниками окремих прокуратур координаційних повноважень, завдяки чому вдалося зорієнтувати органи правопорядку на подальшу ефективну протидію проявам сепаратизму, посяганню на територіальну цілісність і недоторканість держави та іншим злочинам проти основ національної безпеки України.

Акцентовано увагу на необхідності вдосконалення механізмів взаємодії прокуратури з іншими правоохоронними органами, що є визначальною для комплексного підходу до захисту національних інтересів і прав громадян, що є основою міцної й стабільної держави.

Обґрунтована важливість своєчасного та якісного висвітлення роботи органів прокуратури у сфері забезпечення національної безпеки України з використанням можливостей сучасних засобів комунікації, таких як офіційний Telegram-канал Офісу Генерального прокурора, офіційні сторінки відомства у соціальних мережах Facebook, Twitter і на YouTube-каналі.

СТЯГНЕННЯ В ДОХІД ДЕРЖАВИ АКТИВІВ ПІДСАНКЦІЙНИХ ОСІБ ЯК САНКЦІЯ: ПРАВОВА ПРИРОДА

І. В. Коцюбко — 2024-10-15

У статті здійснено розвідку правової природи санкції у виді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, як об’єкту застосування Вищим антикорупційним судом.

Констатовано, що у чинному законодавстві України відсутнє чітке визначення правової категорії «санкції», а також концептуальне обґрунтування її правової природи та єдиний підхід до її розуміння, що зумовлює потребу, передусім, їхньої наукової розробки, що є надзвичайно важливим в умовах дії правового режиму воєнного стану.

Встановлено, що у науковій юридичній літературі правова категорія «санкція» досліджується, переважно, крізь призму теорії структури норми права та юридичної відповідальності, а також окремих аспектів її реалізації, що характеризується дискусійністю стосовно відповідності принципу правової визначеності, з огляду на застосування однієї правової категорії для різних за своєю правовою природою інститутів права.

Обґрунтовано доцільність розглядати правову природу санкцій, що є предметом цього дослідження, крізь призму державної санкційної політики, та визначати їх як національні санкції, з метою виокремлення їхніх особливостей та відокремлення від правового інституту санкцій, що напрацьовані теорією та практикою міжнародного права.

Запропоновано авторське визначення правової категорії «національні санкції». Виокремлено особливості правової природи санкції у виді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, як об’єкту застосування Вищим антикорупційним судом, яку запропоновано визначати як вид національних санкцій, що застосовується в позовному порядку на підставі рішення суду в період дії правового режиму воєнного стану, а у випадках визначених законом, й після його припинення чи скасування, до фізичних та юридичних осіб, які своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України (в тому числі шляхом збройної агресії чи терористичної діяльності) або значною мірою сприяли (в тому числі шляхом фінансування) вчиненню таких дій іншими особами, у тому числі до резидентів у розумінні Закону України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (підсанкційні особи), після накладення на них санкції у виді блокування активів у порядку, визначеному Законом, з метою відшкодування збитків та відновлення порушених прав та свобод законних інтересів людини та громадянина, суспільства та держави.

ЗАХИСТ ПРОКУРОРОМ ПРАВ ДІТЕЙ ПРЕДСТАВНИЦЬКИМИ ЗАСОБАМИ: ПОШУК ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ

О. М. Красножон — 2024-10-15

У статті висвітлено деякі особливості законодавчої регламентації захисту прокурором прав дітей представницькими засобами крізь призму судової практики стосовно визначення інтересу держави у цій сфері.

Метою статті є виокремлення особливостей законодавчої регламентації реалізації функції прокуратури з представництва інтересів держави в суді у сфері охорони дитинства, зокрема при зверненні до суду з позовами про зобов’язання вжити заходів до нарахування та здійснення необхідних виплат, практики його застосування, а також внесення пропозицій щодо підвищення ефективності механізму захисту прав дітей засобами прокурорського представництва.

Констатовано недосконалість законодавчої регламентації представницької функції прокуратури, що звужує її правозахисний потенціал, а також послаблює правозахисний механізм у цілому, оскільки в процесі реалізації представницької функції прокурори ідентифікують прогалини у законодавчій регламентації державної політики у сфері охорони дитинства, а також підсилюють систему безоплатної правничої допомоги стосовно дітей засобами представницького характеру.

Доведено, що недосконалість законодавства та відсутність сталої й однозначної судової практики створюють складнощі у реалізації прокуратурою функції представництва інтересів держави у сфері охорони дитинства.

Сформульовано авторський концепт прокурорського представництва у сфері охорони дитинства, під яким запропоновано розуміти здійснювану спеціально уповноваженими суб’єктами – ювенальними прокурорами діяльність з ціннісно орієнтованим соціальним спрямуванням на реалізацію прав дитини на життя, охорону здоров’я, лікування, відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні, а також на захист інтересів держави у цій сфері як стратегічного загальнонаціонального пріоритету.

З метою підвищення ефективності здійснення представницької діяльності та дієвості захисту і забезпечення прав дітей у цій сфері запропоновано внести відповідні законодавчі зміни до механізму нарахування та здійснення відповідних виплат дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування.

ПРЕДСТАВНИЦТВО ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ В СУДІ ЯК ФУНКЦІЯ ПРОКУРАТУРИ: ОСОБЛИВОСТІ ЗАКОНОДАВЧОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ

М. М. Стефанчук — 2024-10-15

У статті висвітлено деякі особливості законодавчої регламентації функції прокуратури з представництва інтересів держави в суді, особливості якої періодично стають об’єктами перевірки Конституційного Суду України, ініційованої заінтересованими суб’єктами, які в сучасних умовах вимагають ревізії такої регламентації на предмет її відповідності принципам верховенства права.

Метою статті є виокремлення особливостей законодавчої регламентації представницької функції прокуратури крізь призму встановлення її відповідності європейським стандартам діяльності прокуратури в досліджуваній сфері, способу унормування меж представництва прокуратурою інтересів держави в суді, правомірної мети ухвалення законодавчих положень щодо прокурорського представництва, забезпечення законодавчими положеннями здійснення представництва прокуратурою інтересів держави у суді саме у виключних випадках, доцільності запровадження змін у законодавчо визначений механізм реалізації прокуратурою представницької функції щодо обґрунтування прокурором наявності в нього підстав для вжиття заходів представницького характеру, а також викладення власного бачення стосовно її подальшого розвитку.

Констатовано, що конституційно-правова регламентація функції прокуратури з представництва інтересів держави в суді характеризується низкою правових категорій, що мають оціночний характер, розуміння яких, з огляду на відсутність їхнього законодавчого визначення, формується в правових позиціях Конституційного Суду України та у правозастосовній практиці відповідних суб’єктів правозастосування, переважно – судовій та прокурорській.

Встановлено, що оновлений конституційно-правовий статус прокуратури в Україні в аспекті визначення обсягу її повноважень в діяльності поза межами сфери кримінальної юстиції крізь призму функції представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом, втілює європейські стандарти діяльності прокуратури, визначальною місією якої у цій сфері є представництво загальних або публічних інтересів, захист прав людини й основоположних свобод, забезпечення верховенства права, що відповідає законодавчо визначеній меті діяльності прокуратури в Україні в цілому.

Доведено, що спосіб конституційного визначення виключних випадків реалізації прокуратурою функції представництва інтересів держави в суді свідчить про те, що законодавець не має наміру обмежити їх законодавче закріплення межами конкретного спеціального закону і не виключає можливості їх закріплення у нормах інших законів, оскільки перелік цих випадків не може бути визначений заздалегідь, а повинен визначатися відповідно до потребуючих захисту інтересів в конкретний історичний період.

Запропоновано застосування виваженого підходу стосовно запровадження змін у законодавчо визначений механізм реалізації прокуратурою представницької функції з урахуванням надбань суддівської та прокурорської практики його застосування, з тим аби не унеможливити захист інтересів держави засобами прокурорського представництва.

ГАРАНТІЇ ПРИНЦИПУ РІВНОСТІ УСІХ УЧАСНИКІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ ПЕРЕД ЗАКОНОМ І СУДОМ В УКРАЇНІ

Н. В. Ільєва — 2024-10-15

У статті здійснено аналіз підходів до розуміння поняття гарантій, суть гарантій, загальних гарантій принципу рівності усіх учасників судового провадження та спеціальних гарантій принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом. Досліджено первинні визначення поняття гарантій, основні гарантії загального принципу рівності, окремо досліджено принцип рівності учасників судового провадження, розглянута класифікація таких гарантій з урахуванням специфіки принципу адміністративного судочинства.

У даній статті досліджено поняття гарантій принципу рівності в адміністративному процесі, досліджується суть і види юридичних гарантій та визначається місце гарантій принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу серед них, досліджуються основні види гарантій принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу за формою закріплення та рівнями забезпечення.

У статті розглядаються та класифікуються гарантії принципу рівності за різними критеріями, такими як: за формою та рівнем закріплення, за рівнями забезпечення, за характером дії, за суб’єктним складом, за правовою природою, за формою реалізації. Класифікація гарантій дозволяє краще зрозуміти, як принцип рівності забезпечується на різних рівнях правової системи, та допомагає виявити потенційні гарантії та механізми реалізації принципу рівності всіх учасників адміністративного процесу.

У статті запропоновано дефініцію гарантій принципу рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом, наведено безпосередньо такі гарантії та розкрито їх суть, в тому числі з врахуванням специфіки властивостей адміністративного судочинства.

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ КОМПЕТЕНЦІЇ МИТНИХ ОРГАНІВ У КОНТЕКСТІ ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СФЕРІ МИТНОЇ СПРАВИ УКРАЇНИ

А. А. Назарко — 2024-10-15

Стаття присвячена всебічному аналізу поняття та особливостей компетенції митних органів України у контексті інноваційних процесів, що відбуваються у сфері митної справи. В умовах євроінтеграційного курсу України, метою якого є модернізація економічної інфраструктури, подолання технологічного відставання, залучення іноземних інвестицій і підвищення конкурентоспроможності на міжнародному рівні, митні органи відіграють ключову роль у забезпеченні ефективного функціонування зовнішньоекономічної діяльності.

У статті акцентується на необхідності модернізації компетенцій митних органів відповідно до світових стандартів і впровадження передових інноваційних технологій, що є частиною Стратегії розвитку сфери інноваційної діяльності України до 2030 року. Аналізуються вплив і значення таких інновацій, як «Єдине вікно для міжнародної торгівлі», «Смартмитниця», технології попереднього інформування про вантажі, радіочастотна ідентифікація (RFID) і блокчейн для покращення процесів митного контролю, управління і взаємодії з зовнішніми партнерами.

Одним із центральних питань статті є розгляд нових компетенцій, які повинні бути сформовані у митних органах для ефективного впровадження інновацій. Зокрема, мова йде про необхідність розвитку цифрових, інтелектуальних, партнерських та безпекових навичок. В статті також детально розглядається вплив економічної та політичної нестабільності, зокрема воєнного стану в Україні, на процеси впровадження інновацій у митній справі. Визначаються ключові проблеми та виклики, які створює цей контекст, зокрема труднощі з вивезенням високотехнологічних товарів, наданням пільг при ввезенні інноваційного обладнання та застосуванням нетарифних заходів регулювання зовнішньоекономічної діяльності, таких як сертифікація, квотування і ліцензування.

У статті наводяться рекомендації щодо вдосконалення організаційних структур митних органів, а також необхідності оновлення нормативно-правової бази для адаптації до сучасних вимог і стандартів. Пропонується зосередитися на формуванні якісно нової інтелектуальної митниці, що швидко і ефективно реагує на зміни, застосовуючи передові цифрові технології та методи безпеки. Зокрема, акцентується на важливості підвищення кваліфікації фахівців митних органів, що стане основою для впровадження інновацій у сфері митного контролю. Огляд наукових і практичних аспектів дозволяє стверджувати, що чітке визначення і реалізація компетенцій митних органів в умовах постійних реформ в Україні є критично важливим для забезпечення ефективності митної справи і досягнення стратегічних цілей держави.

РЕГІОНАЛІЗМ У ПУБЛІЧНОМУ АДМІНІСТРУВАННІ РЕЖИМУ ПІДВОДНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Ю. В. Сергєєв — 2024-10-15

Статтю присвячено характеристиці особливостей публічного адміністрування режиму підводної культурної спадщини у регіонах, акваторії яких є вагомо насиченими її об’єктами. Вивчення регіональної специфіки правового регулювання та організаційних механізмів підтримання режиму діяльності, спрямованої на підводне культурне надбання, презентує досвід країн, які є учасницями Конвенції ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини 2001 р. та тих, що досі до неї не приєднались. Актуальність проблематики дослідження обумовлюється необхідністю формування концепції публічного адміністрування режиму підводної культурної спадщини в Україні на основі кращих світових практик та прогресивного досвіду функціонування комплексних правових режимів морських акваторій та регіонального співробітництва. Завданням статті є формулювання пропозицій щодо запозичення Україною позитивного досвіду і впровадження нових практик правового регулювання та організаційного забезпечення режиму підводного культурного надбання. Авторами означено основні сучасні ризики для підводної культурної спадщини, а також шляхи зменшення їх потенційного загрозливого впливу. У рамках класичних напрямів регіональної співпраці у сфері морської діяльності охарактеризовано спільні зусилля та національні підходи у публічному адмініструванні режиму підводного культурного надбання у Середземноморському, Чорноморському та Карибському басейнах. Відзначено, що типовими рисами такого адміністрування є створення спеціально уповноваженого національного органу управління, схвалення відповідного законодавства та регіональних спеціалізованих угод, організація співробітництва з зацікавленими сторонами та цифризація музейних запасників та підводних об’єктів in situ. Акцентовано увагу на необхідності розробки національного законодавства України про діяльність, спрямовану на підводну культурну спадщину, та активізацію зусиль щодо співробітництва на регіональній та усесвітній основі, а також впровадження нових технічних можливостей для активізації цифризації підводних історичних, культурних та археологічних артефактів.

МИРОВА УГОДА В ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДОЧИНСТВІ

С. Ф. Гут — 2024-10-15

В статті досліджується один з різновидів примирних процедур в господарському судочинстві – мирова угода. Для примирення сторони мають здійснити активні спільні дії для досягнення результату. Виявлено, що процедура примирення сторін і зміст мирової угоди не встановлені та не можуть бути встановлені чинним процесуальним законодавством, оскільки це фактично переговорний процес, який недоцільно деталізовано зарегульовувати. Однак результат спільних зусиль – проєкт мирової угоди – надається суду для подальшого затвердження, і затвердження не є формальною, автоматичною дією суду. Проаналізовано вітчизняні процесуальні кодекси і доводиться, що підстави для відмови судді затвердити мирову угоду чітко закріплені процесуальним законом, але не є тотожними в різних законах. Запропоновано доповнити ст. 192 ГПК України такими підставами для відмови в затвердженні мирової угоди, як «умови угоди не відповідають інтересам суспільства» та «існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися». Автор погоджується з позицією, що сторони в мировій угоді мають дійти компромісу з усіх важливих питань матеріально-правового характеру, що належать до предмета спору та можуть бути реалізовані учасниками справи. Процесуально-правові питання не можуть міститись в мировій угоді сторін. Запропоновано виділяти наступні позитивні риси мирової угоди: 1) мирова угода дозволяє сторонам вирішувати конфлікт без тривалого судового процесу, що мінімізує час і ресурси бізнесу і судової системи; 2) мирова угода надає можливість сторонам вийти за межі вимог та самостійно обирати умови вирішення спору; 3) вирішення спору через мирову угоду сприяє збереженню гарних бізнес-відносин між сторонами; 4) мирові угоди зменшують навантаження на судову систему; 5) застосування українськими суб’єктами господарювання мирових угод підвищує конкурентоспроможність українського бізнес-середовища в світі. Завдання суду – запобігти зловживанням в процесі укладення мирової угоди та ущемленню інтересів сторін та інших осіб.В статті досліджується один з різновидів примирних процедур в господарському судочинстві – мирова угода. Для примирення сторони мають здійснити активні спільні дії для досягнення результату. Виявлено, що процедура примирення сторін і зміст мирової угоди не встановлені та не можуть бути встановлені чинним процесуальним законодавством, оскільки це фактично переговорний процес, який недоцільно деталізовано зарегульовувати. Однак результат спільних зусиль – проєкт мирової угоди – надається суду для подальшого затвердження, і затвердження не є формальною, автоматичною дією суду. Проаналізовано вітчизняні процесуальні кодекси і доводиться, що підстави для відмови судді затвердити мирову угоду чітко закріплені процесуальним законом, але не є тотожними в різних законах. Запропоновано доповнити ст. 192 ГПК України такими підставами для відмови в затвердженні мирової угоди, як «умови угоди не відповідають інтересам суспільства» та «існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися». Автор погоджується з позицією, що сторони в мировій угоді мають дійти компромісу з усіх важливих питань матеріально-правового характеру, що належать до предмета спору та можуть бути реалізовані учасниками справи. Процесуально-правові питання не можуть міститись в мировій угоді сторін. Запропоновано виділяти наступні позитивні риси мирової угоди: 1) мирова угода дозволяє сторонам вирішувати конфлікт без тривалого судового процесу, що мінімізує час і ресурси бізнесу і судової системи; 2) мирова угода надає можливість сторонам вийти за межі вимог та самостійно обирати умови вирішення спору; 3) вирішення спору через мирову угоду сприяє збереженню гарних бізнес-відносин між сторонами; 4) мирові угоди зменшують навантаження на судову систему; 5) застосування українськими суб’єктами господарювання мирових угод підвищує конкурентоспроможність українського бізнес-середовища в світі. Завдання суду – запобігти зловживанням в процесі укладення мирової угоди та ущемленню інтересів сторін та інших осіб.

МЕХАНІЗМ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН З НАДАННЯ ОПЛАТНИХ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ ЗАКЛАДАМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

І. О. Голоденко — 2024-10-15

У статті визначаються особливості механізму цивільно-правового регулювання відносин з надання оплатних освітніх послуг закладами вищої освіти в Україні.

Розкривається сутність та зміст поняття «цивільно-правове регулювання»; з’ясовується коло правових засобів, за допомогою яких здійснюється спеціально-юридичний вплив на поведінку учасників відносин з надання оплатних освітніх послуг закладами вищої освіти в Україні.

Зважаючи на неможливість «автоматичного» спеціально-юридичного впливу на поведінку учасників відносин з надання оплатних освітніх послуг закладами вищої освіти в Україні, вивчаються питання, пов’язані із застосовуванням певного механізму здійснення цивільних прав, функціональне призначення якого полягає у забезпеченні реалізації правомочностей, що становлять зміст вказаних прав та виконання відповідних суб’єктивних обов’язків.

З’ясовується, яке значення має для характеристики механізму цивільно-правового регулювання відносин з надання оплатних освітніх послуг закладами вищої освіти в Україні врахування системних та логічних взаємозв’язків, що існують між нормами цивільного права, закріпленими в різних нормативно-правових актах.

ПРАВОВА ПРИРОДА ОДНОРАЗОВОЇ ГРОШОВОЇ ДОПОМОГИ У РАЗІ ЗАГИБЕЛІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ

О. Є. Кухарєв — 2024-10-15

Стаття присвячена з’ясуванню правової природи одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця, а також відповідного особистого розпорядження стосовно цієї допомоги на випадок своєї смерті. Обґрунтована позиція, що така допомога не є елементом складу спадщини, зважаючи на притаманні їй особливості. Так, отримувачі досліджуваної допомоги, на відміну від спадкоємців, не набувають обов’язків померлого військовослужбовця та не зобов’язані повідомляти кредиторів про смерть останнього. Крім того, право на отримання одноразової грошової допомоги у разі загибелі військовослужбовця здійснюється протягом трьох років з дня виникнення такого права, що пов’язане з датою, зазначеною у свідоцтві про смерть особи. Отримувачі одноразової грошової допомоги не збігаються з колом спадкоємців за законом першої черги.

Підкреслено, що стосовно такої допомоги не застосовується термінологія спадкового права. Зокрема, особи, які наділені правом на отримання одноразової грошової допомоги, не пойменовані як спадкоємці, час смерті чи загибелі військовослужбовця не позначається як час відкриття спадщини тощо.

Право на отримання досліджуваної допомоги виникає внаслідок смерті особи, що унеможливлює спадкове правонаступництво у цьому разі. Сутність універсального спадкового правонаступництва становить перехід прав та обов’язків від спадкодавця до його спадкоємців.

Наголошено, що одноразова грошова допомога в разі загибелі військовослужбовця має компенсаторний характер, яка спрямована на те, щоб матеріально підтримати членів сім’ї (батьків, дітей, дружину) та утриманців загиблого військовослужбовця після втрати близької людини.

Особисте розпорядження військовослужбовця на випадок своєї загибелі (смерті) про виплату одноразової грошової допомоги певній особі не є видом заповіту. За своєю сутністю це особисте розпорядження наближене до розпорядження вкладника банку (фінансовій установі) на випадок своєї смерті, що визначене у ч. 1 ст. 1228 Цивільного кодексу України.

ОСОБЛИВОСТІ ПУБЛІЧНОЇ ЛІЦЕНЗІЇ ЯК ФОРМИ РОЗПОРЯДЖАННЯ МАЙНОВИМИ ПРАВАМИ НА ОБ’ЄКТИ СУМІЖНИХ ПРАВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Н. Г. Печерова — 2024-10-15

Дана наукова стаття присвячена розгляду особливостей публічної ліцензії як форми розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав за законодавством України. Розгляд проводиться шляхом співставлення ліцензії та ліцензійного договору, ліцензії та публічної ліцензії, публічної ліцензії та ліцензійного договору, а також розгляду особливостей публічної ліцензії, враховуючи особливості правової природи об’єктів суміжних прав, зокрема такого об’єкту як програма організації мовлення. Чому виникла необхідність дослідити публічну ліцензію як форму розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав саме шляхом співставлення з ліцензією, ліцензійним договором? Дана необхідність викликана необхідністю правильного розуміння правової природи даної форми розпоряджання, в тому числі, як слід розглядати дану форму розпоряджання – як односторонній правочин, чи як дво-/багатосторонній правочин? Так, не дивлячись на досить поширену позицію в науковій літературі, що публічна ліцензія, так само як і ліцензія є одностороннім правочином вважаємо, що все ж таки публічна ліцензія є формою ліцензійного договору, не видом ліцензії і не одностороннім правочином, оскільки з аналізу діючого законодавства нашої держави (на яке ми посилаємося у змісті статті) ми можемо бачити зобов’язання, що виникають у ліцензіата, в тому числі із використання наданого об’єкту права інтелектуальної власності, в тому числі і суміжних прав визначеним способом, у визначені строки, з внесенням плати (якщо це передбачено умовами договору) за використання зазначеного об’єкту. Тобто, волевиявлення, що характерне у випадку одностороннього правочину лише для однієї сторони, за загальним правилом, у випадку і публічної ліцензії, і ліцензії зустрічається з волевиявленням і зобов’язаннями іншої сторони, ліцензіата. Чому, на наш погляд, виник такий підхід в чинному законодавстві щодо того, що ліцензія може розглядатися і як односторонній правочин? Вважаємо, що такий підхід виник через складну природу правовідносин, що складається у сфері права інтелектуальної власності. Дійсно, відносини у сфері права інтелектуальної власності містять в собі і публічно-правовий елемент, але чи поширюється цей публічно-правовий елемент на відносини, що виникають при укладанні публічної ліцензії як форми розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав? Наврядчи, оскільки по своїй правовій природі дані відносини є приватноправовими і будуються на диспозитивних началах цивільного права. Тому, вважаємо, що ліцензія є складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензійний договір за своєю суттю охоплює і ліцензію, і публічну ліцензію. Публічна ліцензія є формою ліцензійного договору. Чому ж виникла така форма ліцензійного договору як публічна ліцензія? Дана форма виникла в зв’язку зі стрімким розвитком інформаційних технологій і цілком відповідає і потребам часу, і потребам володільців майнових прав щодо підвищення оборотоздатності належних їм майнових прав. Особливої актуальності дана форма ліцензійного договору набуває для об’єктів суміжних прав (виконання, фонограми, відеограми, програми організації мовлення). Як особливий об’єкт суміжних прав щодо якого може укладатися публічна ліцензія є програма організації мовлення. Дана особливість зумовлена по суті тим, що даний об’єкт за своєю правовою природою залежить від переданих майнових прав на інші об’єкти авторського права і суміжних прав, що входять до його складу, а особливо, якщо майнові права на такі об’єкти були передані також в користування, в тому числі, за ліцензійним договором.

Серед завдань даної роботи слід виділити наступні: дослідити правову природу публічної ліцензії як форми розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав шляхом співставлення з ліцензією, ліцензійним договором, а також аналіз та дослідження особливостей правової природи об’єктів суміжних прав, зокрема програма організації мовлення у зв’язку з особливостями, що можуть виникнути при укладанні публічної ліцензії щодо таких об’єктів.

Питаннями дотичними до поставленої у статті теми займалися такі видатні вчені як А. С. Штефан, І. В. Кривошеїна, О. М. Старовіт та інші.

ПРАВОВА ПРИРОДА ДОГОВОРІВ ПРО ПУБЛІЧНІ ЗАКУПІВЛІ ТА ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДАННЯ ДОГОВОРІВ В ЕЛЕКТРОННІЙ ФОРМІ

А. В. Станкевич — 2024-10-15

У статті на основі аналізу договірного процесу, за допомогою аналітично- го, формально-логічного та порівняльно-правового методів з’ясовано правову природу особливостей договорів про публічні закупівлі та їх відмінність від інших цивільно-правових і господарських договорів, а також досліджено особливості укладання договорів в електронній формі. Актуальність статті зумовлена вагомим значенням договорів про публічні закупівлі та вивчення особливостей укладання договорів в електронній формі для інтересів державних замовників та держави в цілому.

У ході дослідження з’ясовані властивості та характер договорів про публічні закупівлі та особливостей укладання договорів в електронній формі при аналізі дотримання принципу свободи договору від початку етапу переддоговірного процесу до моменту укладання договору про закупівлю.

При з’ясуванні правової природи договорів про публічні закупівлі та особливостей укладання договорів в електронній формі проводиться аналіз можливості застосування для вказаних договорів поняття «договору як джерела права».

За результатами дослідження встановлена прозорість та відкритість усього договірного процесу, який контролюється громадськістю та державними органами з метою задоволення потреб замовників, які діють в інтересах держави. Важливими рисами правової природи договорів про закупівлі є їх обов’язкова плановість, консенсуальність та платність. Особливим є суб’єктний склад цих договорів при конкурентному характері вказаних договорів, які укладаються здебільшого за результатами конкурентних процедур або спрощеної закупівлі. Особливу роль у цих договорах приймає держава у «якості своєрідного агента договорів». При укладенні договорів про публічні закупівлі діє принцип економічної вигідності та дотримання вимог замовника згідно чинного законодавства.

За результатами та висновками дослідження пропонується використовувати у своїй роботі учасникам договірного процесу - замовникам та учасникам (постачальникам послуг, виконавцям робіт, продавцям товару) та фахівцям в області права. За результатами дослідження пропонується доповнити статтю 640 ЦК України пунктом п’ятим, у якому визначити реєстрацію договорів про закупівлю в органах державного казначейства, яка є обов’язковою, але не зазначена в жодному законодавчому акті. Також у пункті п’ятому вказаної статті пропонується визначити момент укладання договору про закупівлю, який є відмінним від моменту укладання інших договорів.

КЛАСИФІКАЦІЯ НОРМ ПРАВА, ЩО ВПОРЯДКОВУЮТЬ ВІДНОСИНИ, ОБ’ЄКТОМ ЯКИХ Є ЕЛЕКТРОННІ ТА ЦИФРОВІ ГРОШІ

В. М. Чернега — 2024-10-15

Статтю присвячено класифікації норм права, що впорядковують відносини, об’єктом яких є електронні та цифрові гроші. Визначено, що норми права є першим елементом механізму правового регулювання відносин, об’єктом яких є електронні та цифрові гроші.

Норми права, що встановлюють порядок надання емітентами електронних грошей фінансової платіжної послуги з випуску електронних грошей і виконання платіжних операцій з ними (регулятивні норми права) диференційовано на такі групи: норми права, що встановлюють порядок відкриття та обслуговування електронних гаманців; норми права, що встановлюють вимоги до емітентів електронних грошей та їх комерційних агентів; норми права, що встановлюють порядок випуску електронних грошей; норми права, що встановлюють порядок погашення електронних грошей; норми права, що встановлюють обмеження щодо використання електронних грошей; норми права, що встановлюють особливості виконання платіжних операцій з електронними грошима.

Норми права, що впорядковують відносини, об’єктом яких є цифрові гроші (регулятивні норми права), диференційовано на такі групи: норми права, що встановлюють порядок випуску цифрових грошей; норми права, що встановлюють порядок зберігання цифрових грошей; норми права, що встановлюють порядок погашення цифрових грошей; норми права, що встановлюють особливості виконання платіжних операцій із застосуванням цифрових грошей.

Доведено, що система атипових норм права, що впорядковують відносини, об’єктом яких є електронні та цифрові гроші, не є розлогою (є усіченою), оскільки до неї не належать різні види приписів, що не мають конкретних правил поведінки.

ДЕЯКІ ПРАВОВІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЗЕЛЕНОГО КУРСУ (EU GREEN DEAL) В КОНТЕКСТІ ПЕРЕХОДУ ДО ВИКОРИСТАННЯ ВІДНОВЛЮВАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ ЕНЕРГІЇ В УКРАЇНІ

В. Г. Красовський — 2024-10-15

Статтю присвячено дослідженню правових аспектів реалізації Європейського зеленого курсу в Україні, зокрема в контексті трансформації енергетичного сектору шляхом збільшення частки використання відновлювальних джерел енергії. У статті розглядаються ключові тенденції правового розвитку відновлювальної енергетики й детермінуються виклики для довкілля, спричинені зміною клімату та іншими негативними факторами впливу на навколишнє природне середовище, а також аналізуються потенційні можливості адаптації національного екологічного законодавства до європейських правових стандартів у сфері використання відновлювальних джерел енергії. Автор наводить економічні, соціальні та екологічні переваги від досягнення цілей Європейського зеленого курсу на шляху до забезпечення сталого розвитку України, апелюючи до створення чіткої та узгодженої системи законодавства, присвяченого правовому регулюванню відновлювальної енергетики в Україні. Результати дослідження вкотре підкреслюють актуальність створення ефективної нормативно-правової бази для зеленої трансформації економіки та адаптації енергетичної й екологічної політик до європейських вимог та стандартів.

ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ПРОГАЛИН У ЗАКОНОДАВСТВІ: РОЛЬ І ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИВЧЕННЯ ЦЬОГО ЯВИЩА

Н. Л. Дроздович — 2024-10-15

Стаття присвячена огляду доктринальних учень про правову природу прогалин у законодавстві, на підставі якого констатується, що не кожне наукове дослідження визначає роль і значення прогалин в системі правових явищ, що ускладнює процес класифікації правових думок з даного приводу. Зокрема, авторка статті переконує, що чітка визначеність дослідників щодо «аномальності», «нормальності», «притаманності» прогалин у законодавстві чи їх «негативний» чи «позитивний», «стимулюючий» характер є субстанцією для визначення якості та властивостей цього явища правової дійсності. З огляду на потребу у категоричних висновках з окресленого питання в роботі наводяться авторські міркування та підстави для таких тез. При цьому є наполягання на адекватному використанні термінів і понять, які, як наголошено в статті, в юридичних дослідженнях використовуються довільно, створюючи тим самим додаткові фактори складності вивчення названої правової проблеми. У висновках виокремлено таку кореляцію: «усунення» прогалин у законодавстві є швидким способом впливу на прогалину у законодавстві та здійснюється правозастосовником; «долається» прогалина у законодавстві лише в результаті законотворчої роботи законодавцем; «заповнення» прогалин у законодавстві охоплює дві названі категорії як більш ширше поняття.

СИСТЕМНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕЗАКОННІ ДІЇ З БУРШТИНОМ

О. О. Дудоров — 2024-10-15

Статтю присвячено розкриттю окремих системно-правових аспектів відповідальності за незаконні дії з бурштином. Проаналізовано релевантну судову практику. Висунуто пропозиції щодо вдосконалення ст. 2401 КК України «Незаконне видобування, збут, придбання, передача, пересилання, перевезення, переробка бурштину».

Розглянуто питання про застосування кримінально-правової норми про малозначність для юридичної оцінки незаконного видобування бурштину та незаконного поводження з ним.

Аргументовано, що суспільно небезпечні наслідки незаконного видобування корисних копалин (зокрема бурштину) доцільно позначати як збитки. Показано, що здійснена в межах ст. 2401 КК України диференціація відповідальності, пов’язана з розмірами незаконних дій з бурштином, є недостатньою.

Проаналізовано релевантні положення проєкту нового КК України, з’ясовано переваги і недоліки відповідних формулювань.

* Статтю підготовлено за підтримки Національного фонду досліджень України в межах реалізації проєкту з виконання наукових досліджень і розробок «Підвищення ефективності кримінально-правової охорони довкілля в Україні: теоретико-прикладні засади» (державний реєстраційний номер 0122U000803).

КРИМІНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Б. М. Орловський — 2024-10-15

Стаття присвячена дослідженню кримінологічних особливостей професійної злочинності, що є важливим та актуальним питанням для формування системи заходів щодо її запобігання та профілактики. Професійна злочинність – це злочинна діяльність осіб, які систематично, на протязі свого життя, вчиняють кримінально-карані дії певного напрямку, використовуючи їх результати як спосіб заробітку чи отримання прибутку для існування. Для таких осіб відповідний напрям їх «злочинної діяльності» стає «професією» у якій вони розвиваються, постійно покращують свої злочинні навички та досягають професійних «висот» з метою отримання якомога більшого прибутку (заробітку) та укриття слідів своєї злочинної діяльності від уваги правоохоронних органів.

Авторами було виділено таку систему ознак професійної злочинності: постійний і стійкий характер; наявність «спеціалізації» і «кваліфікації» у злочинця; наявність постійного доходу (прибутку) від злочинної діяльності; постійний зв’язок злочинця з антисоціальним середовищем; наявність власної «специфічної субкультури» у вигляді традицій, звичаїв, певних «мов спілкування» (сленгу).

За результатами дослідження авторами було сформульовано систему економічних, соціальних, політичних та правових заходів запобігання та профілактики професійної злочинності.

В межах правових заходів авторами було запропоновано доповнити різні статті Особливої частини Кримінального кодексу України наступною кваліфікуючою ознакою – «вчинення діяння у вигляді злочинного промислу. На теперішній час в Кримінальному кодексі України існує лише така кваліфікуюча ознака як «повторність злочину», яка застосовується не лише коли було скоєно 2 епізоди злочину, а навіть якщо мало місце 3-15 епізодів одного і того ж самого злочину. Така ситуація не враховує діяльність професійних злочинців, коли скоєна ними сукупність у 3-15 злочинів має кваліфікуватися як більш тяжкий злочин у порівнянні із звичайною «повторністю», що охоплює лише 2 епізоди.

Також авторами було запропоновано створити окремий Закон України «Про основи запобігання та протидії професійній злочинності» у якому передбачити конкретні розділи, що будуть забезпечувати комплексне врегулювання питання протидії професійній злочинності. До структури таких розділів можуть належати наступні: 1) «Загальні положення»; 2) «Суб’єкти протидії професійній злочинності, їх компетенція»; 3) «Профілактичні та запобіжні заходи боротьби із професійною злочинністю»; 4) «Особа професійного злочинця та її правовий статус»; 5) «Відповідальність за порушення у сфері протидії професійній злочинності»; 6) «Контроль і нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з професійною злочинністю»; 7) «Прикінцеві та перехідні положення».

На думку авторів повноцінне законодавче врегулювання професійної злочинності та формування ефективної системи заходів її протидії є запорукою побудови успішної превентивної кримінологічної політики держави по боротьбі із такою злочинністю.