Правова держава

УГОДИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ЯК КОМПЛЕКСНИЙ МІЖГАЛУЗЕВИЙ ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

О. С. Гаджук — 2025-10-15

У статті розглянуто угоди у кримінальному провадженні в аспекті міжгалузевого зв’язку між кримінальним правом і процесом. Проаналізовано теоретичні дискусії щодо співвідношення понять «комплексний правовий інститут» і «міжгалузевий правовий інститут». Доповнено новими аргументами теоретичну позицію, згідно з якою комплексний правовий інститут не завжди має міжгалузеву ознаку. Вироблено авторську позицію щодо поняття «комплексний правовий інститут». Визначено, що комплексним є певний цільний, єдиний об’єкт (явище), утворений окремими частинами, що пов’язані одне з одним загальним задумом або призначенням. Доведено, що правовий інститут може одночасно мати ознаки комплексного і міжгалузевого. Встановлено, що угоди у кримінальному провадженні є таким правовим інститутом, що поєднує в собі ознаки як комплексного, так і міжгалузевого. Розмежовано види угод у кримінальному провадженні з огляду на правові наслідки, які вони тягнуть.

ДЕЯКІ ДЕТЕРМІНАНТИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ПРИЙНЯТТЮ ПРОТИПРАВНИХ РІШЕНЬ ОРГАНАМИ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

О. Г. Колб — 2025-10-15

У даній науковій статті здійснено аналіз судових рішень, що стосуються юридичної оцінки прийнятих органами Пенсійного фонду України рішень щодо пенсійного забезпечення окремих категорій громадян, а також визначені деякі детермінанти, які сприяють протиправній діяльності даного органу державної виконавчої влади з означених питань.

Зокрема, встановлено, що однією з таких детермінант є неналежний судовий контроль за виконанням рішень судів, які пов’язані з відновленням порушених прав, законних інтересів і свобод людини та громадянина.

Визначено також, що відсутність у зв’язку з цим правового механізму відповідальності посадових і службових осіб органів пенсійного забезпечення України, не дозволяє належним чином реагувати на детермінаційний комплекс причин і умов, які сприяють прийняттю суперечливих і таких, що не відповідають чинному законодавству України, рішень з означених питань.

З’ясовано, що така ситуація в системі вказаних органів державної влади склалася і в результаті безконтрольності за сферою пенсійного і соціального забезпечення громадян з боку Правління Пенсійного фонду України, як центрального органу виконавчої влади України, що реалізує державну політику у вказаній галузі суспільних відносин.

Виходячи з отриманих результатів дослідження, констатовано, що без системних змін та заходів, спрямованих на удосконалення правового механізму з питань контролю за діяльністю органів пенсійного і соціального забезпечення, практично неможливо нейтралізувати, блокувати, усунути, тощо ті детермінанти, що сприяють прийняттю протиправних рішень зазначеними органами державної виконавчої влади з означеного предмета діяльності.

ГРОМАДСЬКИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ МОНІТОРИНГ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЕЛЕМЕНТ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

К. Д. Кулик — 2025-10-15

Динамічне реформування антикорупційного законодавства зумовлює необхідність розробки механізму оцінки ефективності заходів, спрямованих на запобігання та боротьбу з корупцією. Поступово впроваджуються заходи, що допомагають виявляти, мінімізувати та нейтралізувати фактори, що сприяють корупції в країні. Одним із таких заходів є антикорупційний моніторинг. Система антикорупційного моніторингу наразі перебуває в процесі законодавчого закріплення, інституціоналізації та функціонування в Україні.

У статті досліджено вплив громадського антикорупційного моніторингу на реалізацію системи заходів, спрямованих на запобігання та протидію корупції. Визначено як офіційні державні органи, які уповноважені на здійснення державного моніторингу та оцінки ефективності реалізації Антикорупційної стратегії та Державної антикорупційної програми з її виконання, так і акцентовано увагу на участі громадськості у запобіганні корупції.

Метою статті є визначення ролі громадського антикорупційного моніторингу в системі запобігання та протидії корупції в Україні.

Авторка розкрила три найбільш поширені форми здійснення представниками громадськості антикорупційного моніторингу в Україні. До них належить: участь у діяльності міжнародних та національних громадських організацій та об’єднань, метою яких є зниження корупції в державі; журналістські розслідування корупційних практик та їх висвітлення у пресі; діяльність окремих громадян у запобіганні корупції.

Зроблено висновок, що активна робота громадянського суспільства посилює контроль за доброчесністю та прозорістю діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та приватного сектору.

ОСОБЛИВОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ ПУБЛІЧНОГО ЗОВНІШНЬОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В ПОЛЬЩІ ТА НІМЕЧЧИНІ

В. О. Єфіменко — 2025-10-15

У статті розглянуто особливості нормативно-правового регулювання здійснення публічного зовнішнього фінансового контролю в Польщі та Німеччині. Акцентовано увагу на інституційній незалежності, правовому підґрунті та практичних аспектах функціонування відповідних органів фінансового контролю в Польщі та Німеччині. Аргументовано, що ефективна система фінансового контролю є важливою передумовою прозорого та відповідального управління державними ресурсами.

Проаналізовано діяльність Вищої контрольної палати Польщі, її історичну еволюцію, правовий статус, повноваження та організаційну структуру. Визначено ключові принципи: підзвітність лише парламенту, імунітет працівників, участь у формуванні бюджету та право звернення до Конституційного трибуналу.

Досліджено систему багаторівневого фінансового аудиту Німеччини, яку очолює Федеральна рахункова палата, що має незалежний статус, виконує як контрольні, так і консультативні функції, а також здійснює аудит на всіх рівнях державного управління. Підкреслено, що ключовими ознаками ефективного зовнішнього фінансового контролю є прозорість процедур, повноваження контролерів, довгостроковість призначення керівників і забезпечення їх незалежності.

Підсумовано, що на основі вищезазначеного досвіду провідних країн світу можна зробити кілька важливих висновків для України щодо впровадження та вдосконалення системи фінансового контролю: 1) значення широких повноважень для ефективного контролю. Досвід Німеччини показує, що надання органам фінансового контролю (зокрема, Рахунковій палаті) широких повноважень, таких як видача обов’язкових для виконання постанов та ухвалення рішень щодо використання фінансових ресурсів, є ключовим для запобігання зловживанням і забезпечення ефективності фінансових витрат; 2) ефективність внутрішнього контролю та автоматизація. Важливим аспектом є розвиток служб внутрішнього контролю та поступова автоматизація аудиторських процесів, як це відбувається в Німеччині. Такий підхід дозволяє значно підвищити ефективність перевірок і зменшити людський фактор, що, в свою чергу, підвищує якість аудиту та контролю. Розвиток і вдосконалення системи фінансового контролю в Україні на основі цих принципів може значно підвищити рівень прозорості та ефективності використання державних фінансів.

КІБЕРБЕЗПЕКА МОРСЬКОГО ТОРГОВЕЛЬНОГО СУДНА: ПОНЯТТЯ, СКЛАДОВІ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Б. М. Орловський — 2025-10-15

Стаття присвячена комплексному дослідженню кібербезпеки морського торговельного судна, розкриттю його сутності, ознак, основних складових, міжнародно-правового регулювання. У статті здійснено поглиблений аналіз поняття «кібербезпека морського торговельного судна», що виходить за межі суто технічного захисту й охоплює «забезпечення безперебійного, безпечного та надійного функціонування судна як цілісного технологічного комплексу в умовах постійних та зростаючих кіберзагроз». Для морського торговельного судна кібербезпека означає всебічний захист його критично важливих систем управління, до яких належать навігаційні, комунікаційні, двигунові, баластні, вантажні та інші бортові системи, від будь-якого несанкціонованого доступу, маніпуляцій, пошкодження або виведення з ладу, що може бути спричинене кібератаками.

Охарактеризовано ключові ознаки кібербезпеки, до яких віднесено системність, превентивність, динамічність та комплексність, що підкреслює необхідність багатовекторного підходу до захисту. Наприклад, системність вказує на те, що заходи захисту повинні бути інтегровані на всіх рівнях: від глобальних навігаційних систем до локальних бортових мереж, створюючи єдиний, взаємопов’язаний захисний контур. Динамічність відображає постійну еволюцію кіберзагроз, що вимагає безперервного оновлення методів і засобів захисту, щоб відповідати викликам кіберзлочинців.

Проаналізовано перелік об’єктів кібербезпеки згідно зі статтею 4 Закону України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», до яких відносяться: конституційні права і свободи людини і громадянина; сталий розвиток інформаційного суспільства та цифрового комунікативного середовища; держава, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність; національні інтереси в усіх сферах життєдіяльності особи, суспільства та держави; а також об’єкти критичної інфраструктури, до яких, безумовно, належать морські торговельні судна, їхні бортові та наземні системи управління, порти й термінали, що забезпечують їхнє функціонування.

Детально розглянуто основні складові кібербезпеки морського торговельного судна, а саме: 1) захист інформаційних систем та мереж; 2) безпека операційних технологій (ОТ); 3) управління ризиками; 4) навчання та підвищення обізнаності екіпажу; 5) фізична безпека. Кожна з цих складових виступає невід’ємним елементом загальної системи захисту та вимагає специфічних заходів для забезпечення стабільної та надійної роботи. Особливу увагу приділено безпеці операційних технологій, що є критично важливою для запобігання втраті контролю над судном та уникненню серйозних аварій.

У статті проаналізовано міжнародно-правове регулювання кібербезпеки на морі, що знаходиться на стадії постійного розвитку. Вивчено роль Міжнародної морської організації (ІМО), Резолюції MSC.428(98), що пов’язана з управлінням морськими кіберризиками у системах управління безпекою, вплив її рекомендацій на держави, що приєдналися до цієї резолюції. Поряд із цим, акцентовано увагу на діяльності інших міжнародних інституцій та галузевих асоціацій, які сприяють розробці стандартів та найкращих практик.

Наголошено на тому, що морські торговельні судна, безумовно, належать до об’єктів критичної інфраструктури, що зумовлює їх особливий статус та необхідність першочергового захисту. У висновках підкреслено необхідність подальшої гармонізації міжнародного та національного законодавства, а також розробки більш детальних і обов’язкових норм для забезпечення стабільної та безпечної морської торгівлі.

ФЕНОМЕН ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

В. І. Труба — 2025-10-15

У статті викладено результати досліджень інституту шлюбного договору в сімейному праві України. Для найбільш повного огляду досліджуваного інституту наведено законодавчий досвід деяких зарубіжних держав, який може стати в нагоді при удосконаленні вітчизняного законодавства.

Розглянуто правову природу відносин у шлюбному договорі, відзначено поєднання засад цивільного зобов’язання і сімейно-правового договору.

Розглядаючи умови укладення шлюбного договору та його зміст, автори відзначають неможливість шаблонного ставлення до цього виду сімейно-правового договору. Шлюбний договір використовується як засіб упорядкування майнових відносин подружжя, захисту їхніх майнових прав, а також майнових прав їхніх дітей, тож і зміст договорів залежить від багатьох чинників.

Серед проблемних моментів, притаманним застосуванню шлюбного договору, є відсутність в загальному чи обмеженому доступі інформації про укладений шлюбний договір. Це порушує права контрагентів за правочинами, другою стороною яких є особа, яка уклала шлюбний договір. На практиці зустрічаються випадки зловживання особами, які уклали шлюбний договір відносно бізнес-партнерів. З метою захисту прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, так і третіх осіб автори пропонують законодавчо запровадити спеціальний реєстр правового режиму майна подружжя. Реєстр правового режиму майна подружжя – це автоматизована система збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про режим володіння, користування та розпорядження майном подружжя.

Авторами проаналізовано статистичні дані посвідчених шлюбних договорів державними та приватними нотаріусами. Визначені тенденції зростання кількості посвідчених шлюбних договорів приватними нотаріусами порівняно з державними. Звернено увагу на неналежне виконання Міністерства юстиції України своїх функцій щодо здійснення узагальнення та аналізу звітів, поданих за результатами роботи державними та приватними нотаріусами як це передбачено наказом Міністерства юстиції України від 13.12.2022 р. № 5591/5.

ДОБРОЧЕСНІСТЬ СУДДІ ЯК ПРОЦЕСУАЛЬНА ГАРАНТІЯ ВИНЕСЕННЯ НЕУПЕРЕДЖЕНОГО СУДОВОГО АКТУ

В. В. Борщенко — 2025-10-15

В статті досліджено проблематику доброчесності судді як фундаментальної процесуальної гарантії неупередженого судового розгляду. Визначено, що доброчесність у правовій площині є багатогранною категорією, яка поєднує етичний та процесуально-правовий виміри. З огляду на практику Європейського суду з прав людини, доброчесність найчастіше ототожнюється з категорією «безсторонність», яка охоплює як суб’єктивні, так і об’єктивні критерії оцінки. З’ясовано, що відсутність у національному законодавстві чіткого визначення доброчесності як процесуальної гарантії створює прогалини у правозастосуванні, що вимагає доктринального осмислення та законодавчої конкретизації. Підкреслюється, що формування доброчесності має розпочинатися ще на етапі юридичної освіти, коли майбутні правники засвоюють стандарти неупередженості, об’єктивності та справедливості. Окрему увагу приділено інституту відводу судді, який розглядається як практичний механізм забезпечення доброчесності та усунення ризиків упередженості. Доведено, що доброчесність, у поєднанні з інститутом відводу, виступає системоутворюючим елементом гарантії справедливого судочинства, формує суспільну довіру до судової влади та зміцнює легітимність судових рішень відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ДО ПИТАННЯ ПРО ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНИХ ПОСЛУГ

С. М. Клейменова — 2025-10-15

Стаття присвячена окремим особливостям надання психологічних послуг. При характеристиці цього виду послуг виникають складнощі у визначенні самого поняття психологічної послуги. Викликано це тим, що на сьогодні відсутнє легальне поняття психологічної послуги. Необхідність визначення психологічних послуг обґрунтована тим, що останніми роками громадяни все частіше звертаються до послуг психологів. Для цього потрібно чітко розуміти специфічність цього виду послуг.

У статті визначено, що психологічним послугам притаманні загальні ознаки, характерні для всіх видів послуг. Виявлено особливі характеристики психологічних послуг. Розглянуто проблему якості психологічних послуг. Особливості надання психологічних послуг пов’язані, безпосередньо, з характером таких послуг. Психологічне консультування, за своєю суттю, являє собою бесіду між психологом і клієнтом, у рамках якої клієнт звертається до психолога з проблемою, а психолог пропонує різні варіанти розв’язання цієї проблеми. Слід зазначити, що психологія, так само як і будь-яка інша професія, як і будь-яка наука, має свої стандарти якості надання психологічної допомоги. Водночас слід констатувати, що з огляду на величезну кількість різноманітних методик, єдиних професійних стандартів не вироблено не тільки на нормативному, а й на професійному рівні. Крім того, клієнт, через цілу низку об’єктивних і суб’єктивних чинників, практично позбавлений можливості самостійно оцінити якість наданих йому послуг.

Виходячи з вищевикладеного, позитивний емоційний настрій після психологічного консультування сприймається як висока якість наданої послуги, а негативний, найчастіше, як низька якість. Водночас необхідно розуміти, що, як ми вже визначили раніше, метою психолога є не тимчасове створення гарного настрою, а усунення несприятливих моделей поведінки клієнта, що далеко не завжди може бути пов’язано зі сприятливим емоційним фоном.

ДО ПИТАННЯ ПРО ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ РЕКЛАМИ (ПЕРІОД ІЗ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ ДО XIX СТОЛІТТЯ)

В. В. Криворучко — 2025-10-15

У цій статті розглянуто питання становлення реклами як суспільного явища з часів Стародавнього світу до початку 19 століття. На нашу думку, саме в даний історичний відрізок часу і сформувалося уявлення про рекламу як певної соціальної необхідності просування товару, роботи, послуги. Це було зумовлено насамперед економічним розвитком суспільства. Люди почали пропонувати вироблений товар, надавати послуги. Це вимагало, щоб населення якимось чином дізналося про такі об’єкти товарообігу. Реклама стає особливим «провідником» між виробником та потенційним споживачем. Саме з періоду, що розглядається, виникає чітке уявлення про те, що реклама дозволить привернути увагу велику кількість людей до товару (роботі, послузі).

Також описується і еволюція реклами від Стародавнього світу до початку 19 століття. У статті вказується на появу перших форм реклами у Стародавньому світі, ескалація технологій у середньовічній Європі, та розширення доступності через масовий друк у середині 19 століття. Можна виділити етапи розвитку реклами як інструменту впливу на споживача: використання знаків та епіграфів на каменях та папірусах, щоб привернути увагу до своїх послуг та продукції; розвиток торгівлі та становленням ринкових відносин у середньовічній Європі з’явилися перші торгові марки та гасла, що показують, що саме пропонує той чи інший продавець; розвиток масового друку та виникнення перших газет у середині 19 століття реклама стала доступнішою.

Незважаючи на сучасний розвиток технологій, суть реклами була закладена ще в такі давні часи, вона завжди полягала у створенні таких ідей, які сприятимуть задоволенню життєвих потреб споживачів. У центрі реклами завжди стояли люди, і незважаючи на мінливість часу, її основним завданням залишається створення контенту, який відповідає нашим потребам. Головне, що потрібно розуміти, що виникнення реклами обумовлено, перш за все, економічними потребами суспільства.

ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ СУБ’ЄКТІВ СУМІЖНИХ ПРАВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ

Н. Г. Печерова — 2025-10-15

Дана робота авторки статті присвячена пошуку, виділенню, аналізу проблемних аспектів цивільно-правового захисту прав та інтересів суб’єктів суміжних прав за законодавством України із пропозицією щодо внесення змін до діючих редакцій статей профільного законодавства України із поставленого питання та заміни деяких з них на нові редакції статей.

Головними проблемними аспектами є знеособлення особи творця (автора) в діючому профільному законодавстві України, особливо в аспекті створення службових об’єктів суміжних прав, а також необхідність уточнення осіб, що можуть звертатися за цивільно-правовим захистом у зв’язку з укладанням договорів у сфері розпоряджання майновими правами на об’єкти суміжних прав. Конституція України надає високі гарантії із захисту права інтелектуальної власності, а тому вирішення питання із знеособленим творцем (автором) є вкрай важливим та актуальним, оскільки має гармонізувати діючі норми профільного законодавства з Конституцією України.

Шляхом вирішення, що пропонує авторка роботи є пропозиція із зміни кута погляду на перелік об’єктів авторського права та початку віднесення до даного переліку об’єктів суміжних прав, оскільки тільки таким чином з’явиться творець (автор) і його права можна буде захистити, в тому числі і в цивільно-правовий спосіб. Авторка статті переконана в тому, що виплата заробітної плати, яка в собі поглинає авторську винагороду або навіть і того, і іншого аж ніяк не може виправдовувати знеособлення творця (автора), оскільки має бути і виплата заробітної плати, і виплата авторської винагороди, і визнання за творцем (автором) особистих немайнових прав, і визнання майнових прав. Тільки в такому разі, права творця (автора), а особливо службового об’єкту суміжних прав будуть дотримані.

Другим проблемним аспектом, що підіймає авторка статті у своїй роботі є питання пов’язане з необхідністю надання можливості із цивільно-правового захисту для осіб, що уклали договори із суб’єктами суміжних прав на використання їхніх майнових прав. В чому проблематика? Проблематика полягає у тому, що на сьогодні йде мова лише про осіб, що мають виключну ліцензію, хоча є й інші види за законодавством України, ліцензіара та особу, що має право на отримання частки винагороди за використання об’єкту суміжних прав. Авторка переконана в тому, що в контексті вищезазначеного аж ніяк не можна обмежуватися лише одним видом ліцензії, мають бути дотримані права всіх осіб, що укладають договори із суб’єктами суміжних прав щодо використання їхнього майнового права. На рахунок же отримувача частки винагороди, ним, на думку авторки, може бути лише суб’єкт суміжних прав.

Щодо положення діючого профільного законодавства щодо того, що ліцензіаром може бути інша уповноважена особа авторкою статті воно не поділяється. Так, дійсно, ліцензіар може, наприклад, видати довіреність на укладання того чи іншого договору від свого імені, але хіба особа, яка виступає за довіреністю після її видачі стає ліцензіаром..? Навряд чи. Тому, авторкою пропонується відповідні зміни до діючого законодавства України і в цих аспектах також.

ЩОДО КЛАСИФІКАЦІЇ ЕЛЕКТРОННИХ ПОСЛУГ

А. Л. Святошнюк — 2025-10-15

Наукова стаття присвячена дослідженню питання класифікації електронних послуг. Визначено ознаки та поняття електронної послуги. У науковій статті визначено підходи до класифікації електронних послуг. Проведено аналіз існуючих класифікаційних моделей, заснованих на критеріях функціонального призначення, галузевої приналежності, суб’єктного складу, способах взаємодії з користувачем та технологіях, що використовуються. Запропоновано класифікації, які враховують різні аспекти надання послуг в електронному форматі. Виокремлено основні критерії класифікації та визначено види електронних послуг. Запропоновано класифікацію електронних послуг в залежності від таких критеріїв: в залежності від сфери діяльності електронних послуг, що надаються; за способом оплати; за критерієм участі у купівлі-продажу; в залежності від форми власності суб’єкта господарювання, що надає послугу; за кількістю складових процесів та складності надання; в залежності від терміну надання послуги; за мотивацією споживача; за статусом організації, що надає послугу.

ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОЇ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ В КОНТЕКСТІ АДАПТАЦІЇ НОРМОПРОЄКТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДО ACQUIS ЄС

Я. В. Петруненко — 2025-10-15

Стаття присвячена науково-практичним засадам підвищення ефективності нормопроєктної діяльності в Україні через повний регуляторний цикл «ex ante» – «ухвалення» – «ex post» з урахуванням вимог європейської інтеграції. Обґрунтовано, що чинні принципи державної регуляторної політики (доцільність, пропорційність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість і врахування громадської думки) виконують роль декларативних орієнтирів, однак потребують операціоналізації у вигляді чітких процедур і мінімальних стандартів на всіх стадіях підготовки регуляторних актів.

Мета роботи – сформувати доказові, узгоджені зі стандартами ЄС (better regulation), пропозиції щодо вдосконалення планування регуляторних ініціатив, аналізу регуляторного впливу (RIA) та відстеження результативності.

Методологічну основу дослідження становлять порівняльно-правовий аналіз керівних документів ЄС і OECD, доктринальний підхід, кейс-стаді державної практики (рішення Державної регуляторної служби України щодо відмови або усунення порушень, кількісні аналізи регуляторних впливів центральних органів виконавчої влади), а також інституційний аналіз ролей Державної регуляторної служби України, Міністерства юстиції України, парламентських структур і судів.

Наукова новизна результатів проведеного дослідження полягає у системному пакеті законодавчих і організаційних пропозицій: запровадження 12-тижневого стандарту консультацій «call for evidence», обов’язкового SME-test і competition-assessment у складі RIA, принципу «one-in – one-out», цифрової готовності норм (machine-readable, API, відкриті дані), незалежного контролю якості за зразком RSB, а також планового ex post-оцінювання (REFIT-орієнтація).

Практичне значення одержаних результатів полягає у конкретних механізмах: єдиний публічний реєстр намірів і календар консультацій; скринінг проблеми до старту RIA; матриця пріоритизації; інструменти гнучкості (fast-track із запобіжниками, sunset/review-клаузи, regulatory sandbox); KPI-архітектура з базовими лініями та відкритими дашбордами.

Очікувані результати від імплементації – зниження регуляторного тягаря, покращення якості та передбачуваності «правил гри», зростання участі стейкхолдерів і довіри, посилення конкуренції та інновацій, а також прискорення наближення до acquis ЄС. Матеріали статті можуть бути використані як базовий проєкт оновлення ст. 4 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» та дорожньої карти інституційної гармонізації.

ЕВРИСТИКА БАЛАНСУ МІЖ ДИСКРЕЦІЙНИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ТА ІМПЕРАТИВОМ ПРАВОВОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ: ТЕОРЕТИКО-ДОГМАТИЧНИЙ АНАЛІЗ В КОНТЕКСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО МОДЕЛЮВАННЯ

А. В. Боксгорн — 2025-10-15

Стаття присвячена проблемі визначення меж дискреційних повноважень органів публічної влади, яка в сучасних умовах трансформації системи публічного управління в Україні, набуває особливої актуальності. Дискреційні повноваження виступають необхідним правовим інструментом, який дозволяє адміністративним органам приймати рішення у складних, часто непередбачуваних обставинах, коли закон не передбачає єдиного чіткого варіанту дій. Однак надмірна свобода адміністративного розсуду може призвести до зловживань, свавілля, корупційних ризиків, порушення принципу рівності та прав людини. Водночас надмірне обмеження дискреції знижує ефективність і гнучкість державного управління. Таким чином, досягнення належного балансу між адміністративним розсудом та правовою визначеністю є одним із центральних завдань сучасного адміністративного права.

Метою статті є розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення правових механізмів реалізації дискреційних повноважень органів публічного адміністрування із дотриманням принципу правової визначеності. У дослідженні проведено аналіз наукових підходів до поняття адміністративного розсуду та дискреційних повноважень, їх відмежування та співвідношення. Зокрема, дискреційні повноваження розглядаються як юридично визначена свобода вибору дій у межах закону, в той час як адміністративний розсуд – як інтелектуально-аналітична діяльність суб’єкта публічного адміністрування при ухваленні рішення в межах наданих повноважень.

Особливу увагу приділено дослідженню існуючих ризиків застосування розсуду в умовах відсутності чітких критеріїв, що може створити передумови для вибіркового правозастосування, дискримінації та порушення принципу верховенства права. На основі аналізу європейських стандартів, позицій Європейського суду з прав людини, практики Конституційного Суду України та наукових джерел обґрунтовано, що гарантії правової визначеності мають включати чіткість правових норм, передбачуваність наслідків, стабільність правового регулювання та доступність права для його адресатів. У статті запропоновано шляхи удосконалення правового регулювання дискреції: встановлення чітких меж та критеріїв застосування адміністративного розсуду в законодавстві; розвиток адміністративної доктрини; забезпечення обов’язкового мотивування адміністративних рішень; посилення судового контролю над застосуванням дискреції з метою запобігання зловживанням владою; формування єдиної судової практики.

Зазначено, що тільки за умов комплексної реформи правозастосування, розвитку адміністративної юстиції та посилення ролі принципу належного врядування можливим є досягнення належного балансу між ефективністю адміністративної діяльності та дотриманням принципу правової визначеності.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЕТИКИ В НОТАРІАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ У НАЦІОНАЛЬНУ ПРАВОВУ СИСТЕМУ

Г. Ю. Гулєвська — 2025-10-15

Стаття присвячена комплексному аналізу міжнародних етичних стандартів, зокрема розроблених у межах Європейського Союзу та Міжнародним союзом нотаріату (UINL) і дослідженню процесу їх імплементації у національному законодавстві. Підкреслюється, що нотаріальна діяльність, з огляду на її публічно-правову складову, що відображає покладену на неї державою функцію «превентивного правосуддя», спрямована на забезпечення правової достовірності, стабільності та захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, потребує дотримання високих етичних стандартів, що відповідають високому рівню очікувань суспільства від професії нотаріуса.

Визначено, що етичні норми нотаріату, які історично ґрунтуються на принципах публічної довіри та неупередженості, кодифіковані у низці міжнародних актів, серед яких особливого значення набувають Європейський кодекс нотаріальної етики та Кодекс нотаріальної етики Міжнародного союзу нотаріату. Ці стандарти охоплюють як традиційні етичні цінності (законність, неупередженість, незалежність, превентивна правова безпека, підготовка та безперервне підвищення кваліфікації, професійна таємниця та конфіденційність) так і правила, встановлення яких зумовлено трендами сучасного глобалізованого світу (захист прав людини та споживача, сталий економічний розвиток та захист довкілля, протидії та запобігання відмиванню доходів, розвиток технологій, активізація міжнародно-правових відносин).

Україна, як член Міжнародного союзу нотаріату та кандидат на членство у Європейському Союзі впроваджує міжнародні етичні стандарти професії нотаріуса у свою національну правову систему. Їх імплементація відбувається на законодавчому рівні (Закон України «Про нотаріат») та деталізується у підзаконних актах, а також актах професійного самоврядування нотаріусів (Кодекс правил професійної етики нотаріусів України). Прийняття нових Правил професійної етики нотаріусів України у 2021 році стало важливим кроком у напрямку гармонізації вітчизняних етичних стандартів з міжнародними вимогами.

У статті зазначається, що поряд із позитивними тенденціями усвідомлення значущості етичних засад професії нотаріуса та імплементації міжнародних етичних стандартів у національну правову систему, існують виклики, пов’язані з впливом технологій на етичні рішення та необхідністю пошуку балансу між ефективністю цифровізації та запобіганню дегуманізації нотаріальних послуг. Визначено, що подальше вдосконалення системи контролю за дотриманням етичних норм, розробка детальних роз’яснень для практичних ситуацій, підвищення кваліфікації та обмін міжнародним досвідом у цій сфері є важливими для збереження авторитету професії нотаріуса.

ЩОДО ЗМІСТУ ТА СУТНІСНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ АКТІВ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

В. В. Коваленко — 2025-10-15

У даній науковій статті з’ясовано зміст та на підставі отриманих результатів дослідження сформульовано авторський варіант поняття «міжнародно-правові акти з питань регулювання та реалізації політики сталого розвитку економіки».

Здійснена також класифікація зазначених правових джерел за критерієм їх юридичної значущості для України на п’ять груп. При цьому констатовано, що всі такі групи мають відповідати вимогам ч. 2 ст. 9 Конституції України, а саме – укладання міжнародних договорів, які їй суперечать можливе лише після внесення відповідних змін до зазначеного Основного Закону, що є досить актуальним в умовах відкритої військової агресії росії проти нашої країни, основним завданням якої є посягання на національні інтереси та в цілому на національну безпеку України.

Виходячи з існуючих у зв’язку з цим проблем, які пов’язані з посяганням у тому числі на об’єкти правової охорони у галузі економіки, у цій роботі запропонована низка науково обґрунтованих заходів, спрямованих на удосконалення правового механізму регулювання і реалізації державної політики сталого розвитку економіки України в умовах воєнного стану, з урахуванням при цьому загальновизнаних у світі міжнародних законодавчих і теоретико-доктринальних підходів.

Доведено, що необхідність видозміни чинного законодавства України, яке регулює питання економічної діяльності, обумовлена особливостями її функціонування в умовах воєнного стану та закріпленням у ньому з цього приводу спеціального правового інституту (зокрема, в ст. 64 Конституції України та у Законі України «Про правовий режим воєнного стану»).

Встановлено також, що правовий механізм зовнішньоекономічної діяльності України з міжнародними фінансовими організаціями (у першу чергу, з Міжнародним валютним фондом) не відповідає у сьогоденні національним інтересам нашої держави та виступає у зв’язку з цим однією з детермінант, що створює потенційні загрози для національної безпеки.

ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ТЕРМІНІВ «НЕДБАЛІСТЬ», «ГРУБА НЕДБАЛІСТЬ» ТА «УМИСЕЛ» В ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ПРО ДИСЦИПЛІНАРНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІВ

О. І. Миколенко — 2025-10-15

У статті здійснено аналіз чинного та перспективного законодавства на предмет доцільності використання в ньому термінів «недбалість», «груба недбалість» та «умисел» при характеристиці підстав дисциплінарної відповідальності суддів. Наголошено, що розвиток національного законодавства про дисциплінарну відповідальність потребує виважених та науково обґрунтованих пропозицій стосовно: 1) підстав притягнення публічних службовців до дисциплінарної відповідальності (особливо мова йде про законодавче формулювання складів дисциплінарного проступку); 2) порядку притягнення таких осіб до дисциплінарної відповідальності (без стороннього політичного, адміністративного чи іншого публічно-владного втручання); 3) переліку дисциплінарних стягнень, які повинні відповідати ступеню суспільної шкідливості вчиненого проступку. Підкреслено, що поняття «недбалість» використовується не тільки у законодавстві про дисциплінарну відповідальність публічних службовців, а й в кримінальному і адміністративно-деліктному законодавствах. Власне науки кримінального та адміністративно-деліктного права пропонують загальні правила використання терміну «недбалість» в положеннях чинного законодавства. Доведено тезу, згідно з якою, якщо поняття «недбалість» використовується не як форма вини, а як ознака протиправного діяння, то в кожному конкретному випадку воно потребує детального розкриття змісту в нормативно-правових актах. Інакше, в сфері дисциплінарної відповідальності будуть створюватись можливості для вчинення свавілля з боку особи, що оцінює протиправність чи законність дій, наприклад, судді.

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЗА НЕЗАКОННЕ ПЕРЕТИНАННЯ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ

В. І. Палько — 2025-10-15

У статті досліджуються особливості юридичної відповідальності фізичних осіб за незаконне перетинання державного кордону України. Здійснено комплексний аналіз чинного законодавства, зокрема положень Кримінального кодексу України (ст. 332, ст. 332-2, ст. 332-3), Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 204-1). Окрему увагу приділено проблемам правозастосовної практики, що виявляються у невідповідності між високою латентністю правопорушень та обмеженими можливостями правоохоронних органів щодо їхнього виявлення та документування. Обґрунтовано, що сучасні умови воєнного стану в Україні вимагають посилення превентивного компоненту правової політики та створення ефективних механізмів міжнародної співпраці у сфері протидії незаконній міграції.

Підкреслюється необхідність удосконалення законодавства шляхом гармонізації з правом Європейського Союзу та запровадження ефективних механізмів профілактики зазначених правопорушень. Результати дослідження мають практичне значення для правотворчої діяльності, судової практики та формування єдиної концепції юридичної відповідальності у сфері захисту державного кордону України. Проаналізовано статистичні дані Державної прикордонної служби України, що відображають проблемні питання затримання осіб за спробу незаконного перетину державного кордону у воєнний час. Особливу увагу приділено судовій практиці притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності.

На основі аналізу останніх наукових публікацій визначено основні підходи до тлумачення незаконного перетину кордону, зокрема як злочину проти державного суверенітету та територіальної цілісності. Зроблено висновок, що ефективне застосування норм права у сфері протидії незаконному перетинанню державного кордону потребує комплексного підходу, який поєднує правові, організаційні та соціальні заходи. Такий підхід має ґрунтуватися на удосконаленні законодавчої бази, підвищенні рівня взаємодії правоохоронних органів, посиленні прикордонного контролю та впровадженні превентивних механізмів. Водночас важливим є забезпечення дотримання прав людини, розвиток міжнародного співробітництва та формування правосвідомості громадян, що у сукупності сприятиме зміцненню національної безпеки та стабільності держави.

ЛЮДИНОЦЕНТРИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ЯК ПІДҐРУНТЯ ЗАСТОСУВАННЯ СПЕЦІАЛЬНО-ЮРИДИЧНИХ МЕТОДІВ У ДОСЛІДЖЕННІ ІНСТРУМЕНТІВ ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ

В. В. Юрченко — 2025-10-15

Стаття присвячена розгляду людиноцентричної концепції як підґрунтя застосування спеціально-юридичних методів у дослідженні інструментів публічного адміністрування.

Автором стверджується, що спеціально-юридичні методи наукового пізнання забезпечують цілісне дослідження інструментів публічного адміністрування. Так, історико-правовий метод відтворює динаміку їх становлення, системно-структурний – виявляє внутрішню організацію та відповідність людиноцентричним орієнтирам, конкретно-дедуктивний і соціологічний, у свою чергу, дозволяють поєднати доктрину з практикою. Натомість формально-юридичний метод гарантує якість нормативного матеріалу, а метод правового моделювання відкриває можливості для прогнозування й оптимізації адміністративно-правового регулювання в означеній сфері правовідносин.

Підкреслено, що в умовах людиноцентричної парадигми кожен із розглянутих методів набуває додаткового виміру. Зокрема, об’єктом аналізу стає не лише ефективність адміністративно-правового механізму як такого, а й його здатність забезпечувати пріоритет прав, свобод та законних інтересів особи. У такій логіці будь-який спеціально-юридичний метод виступає засобом оцінки того, наскільки конкретний інструмент публічного адміністрування відповідає конституційним цінностям і сприяє реальній реалізації адміністративно-правового статусу особи.

Обґрунтовано, що комплексне застосування спеціально-юридичних методів дозволяє отримати цілісне уявлення про функціонування інструментів публічного адміністрування, поєднуючи історичний і порівняльний аналіз, структурно-функціональний розгляд, дедуктивну логіку, соціологічну верифікацію, формально-юридичний аналіз і моделювання перспектив подальшого розвитку цього інституту. Підкреслено, що таке поєднання забезпечує внутрішню несуперечливість, системність і прикладну значущість дослідження.

ЮРИСДИКЦІЙНИЙ КОНЦЕПТ СТЯГНЕННЯ В ДОХІД ДЕРЖАВИ АКТИВІВ ПІДСАНКЦІЙНИХ ОСІБ

М. М. Стефанчук — 2025-10-15

У статті здійснено розвідку тенденцій розвитку юрисдикційного концепту стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, як однієї із законодавчо унормованих санкцій, що має винятковий характер, та може бути застосована лише щодо фізичних та юридичних осіб, які своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України або значною мірою сприяли вчиненню таких дій іншими особами, за умови попереднього накладення на них санкції у вигляді блокування активів. Правова невизначеність, властива нормативно-правовій регламентації цієї санкції, а також новизна для правової системи України правового інституту стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб зумовлюють активний науковий, а також експертно-практичний дискурс стосовно виправданості фактичної конфіскації санкційних активів в контексті забезпечення гарантій права власності та належної правової процедури. Означене зумовлює потребу вдосконалення юрисдикційного концепту стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб крізь призму вимог забезпечення належної правової процедури в контексті гарантування принципу верховенства права.

Мета статті полягає у виокремленні проблемних аспектів законодавчої регламентації застосування санкції у вигляді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб в аспекті формування складників юрисдикційного концепту такого стягнення, а також у визначенні законодавчих перспектив розвитку цього правового інституту.

Констатовано, що актуальна законодавча регламентація застосування санкції у вигляді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, в аспекті формування складників юрисдикційного концепту такого стягнення, має контроверсійний характер та характеризується правовою невизначеністю. Обґрунтовано, що вилучення активів підсанкційних осіб в дохід держави за спрощеною процедурою провокує ризики неналежного забезпечення права на справедливий суд, що зумовлює потребу у перегляді унормованого наразі стандарту доказування у досліджуваній категорії справ у напрямі його підвищення з тим, аби забезпечити підсанкційних осіб правом на належний судовий розгляд у досліджуваній категорії справ. Аргументовано концептуальну доцільність використання надбань та досвіду практичної реалізації вже сформованих до певної міри та таких, що отримали певний рівень наукової розробки правових інститутів у сфері досліджуваних питань, зокрема правового інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

В аспекті формування складників юрисдикційного концепту застосування санкції у вигляді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб визначено такі законодавчі перспективи розвитку цього правового інституту: забезпечення чітких критеріїв та правової визначеності щодо підстав застосування санкцій та особливостей застосування досліджуваних санкцій до громадян України; забезпечення належного стандарту доказування у цій категорії справ у напрямі його підвищення з урахуванням правової природи цього виду санкції з тим, аби забезпечити підсанкційних осіб правом на належний судовий розгляд у досліджуваній категорії справ; розробка питання щодо перспективної можливості уповноваження прокурорів (зокрема, Офісу Генерального прокурора) представляти інтереси держави у справах про стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб, яка може бути визначена одним із виключних випадків такого представництва, обумовленим актуальною потребою, та з урахуванням закріплених у законодавстві вимог щодо спеціальної процедури добору та підвищення кваліфікації прокурора як одного із основних функціонерів-правників системи правосуддя в Україні.