Правова держава

ФАКТОРИ, ЩО ДЕТЕРМІНУЮТЬ ВЧИНЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ СЛУЖБОВИМИ ОСОБАМИ БАНКІВ

Д. В. Муляр — 2026-05-29

Статтю присвячено дослідженню системи детермінант, що обумовлюють вчинення кримінальних правопорушень службовими особами банків в сучасних умовах. Обґрунтовано, що протиправна діяльність службових осіб банків є одним із найбільш суспільно небезпечних проявів економічної злочинності, оскільки завдає шкоди не лише окремим фінансовим установам, а й підриває стабільність банківської системи держави в цілому, негативно позначається на функціонуванні національної економіки та реалізації грошово-кредитної політики.

Встановлено, що злочинна поведінка службових осіб банків об’єктивно зумовлена комплексом соціальних, економічних, правових та психологічних факторів. Запропоновано розмежування детермінант на дві основні групи: загальні та спеціальні. До загальних детермінант віднесено чинники соціально-економічного, соціально-психологічного, нормативно-правового та організаційно-управлінського характеру. Охарактеризовано вплив на злочинність у банківській сфері таких чинників, як тотальна криміналізація економіки, майнова поляризація суспільства, системна корупція в органах державної влади, недосконалість законодавства, що регулює банківську діяльність, а також моральна деградація особистості в умовах суспільно-економічної нестабільності.

Спеціальні детермінанти систематизовано у двох підгрупах: внутрішньобанківські та пов’язані з діяльністю правоохоронних органів. До перших віднесено недосконалість внутрішнього контролю, прогалини у комплаєнс-культурі та неналежне кадрове забезпечення. До другої підгрупи — корупційну складову у правоохоронній системі, недостатній рівень міжвідомчої координації між суб’єктами фінансового моніторингу та органами досудового розслідування, некомпетентність окремих правоохоронців, а також системні вади нормативного і матеріального забезпечення їхньої діяльності.

Зроблено висновок про необхідність системного підходу до протидії злочинності у банківській сфері, що має поєднувати вдосконалення нормативно-правової бази, розвиток внутрішнього банківського контролю та підвищення ефективності правоохоронної діяльності.

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ НОРМ ЗАКОНУ «ПРО МЕДІА» У ЗМІСТ ОСВІТНІХ КОМПОНЕНТІВ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ У ГАЛУЗІ ЖУРНАЛІСТИКИ

О. О. Пелешок — 2026-05-29

Актуальність дослідження визначається необхідністю адаптації підготовки журналістів до трансформацій медійного середовища в Україні та інтеграції норм нового законодавства у навчальні програми. Прийняття Закону України «Про медіа» створює розрив між сучасними вимогами ринку та змістом освіти, що базувався на застарілих правових моделях. Аналіз останніх досліджень показує значну увагу науковців до правового регулювання медіасфери, розвитку державного нагляду та інтеграції європейських стандартів, однак питання системного впровадження законодавчих норм у зміст освітніх компонентів журналістської підготовки залишаються недостатньо розробленими. Мета статті полягає у теоретичному обґрунтуванні та аналізі практичних шляхів інтеграції положень Закону України «Про медіа» у навчальні програми для забезпечення правової компетентності майбутніх журналістів. Виклад основного матеріалу демонструє, що закон встановлює нові принципи функціонування медіасфери, включно з технологічною нейтральністю, регулюванням суб’єктів медіа, обмеженням деструктивного контенту, прозорістю власності та механізмами спільного регулювання. Це потребує перегляду освітніх компонентів — від загальноосвітніх до фахових і технологічних курсів, зокрема для підготовки журналістів у умовах цифровізації та воєнної агресії. Висновки підкреслюють, що системне впровадження законодавчих норм у зміст підготовки журналістів сприятиме формуванню фахівців, здатних створювати медіапродукт відповідно до сучасних правових стандартів та мінімізувати юридичні ризики для медіасуб’єктів. Перспективи подальших досліджень полягають у моніторингу ефективності інтеграції нових положень та адаптації методичного забезпечення до змін у регуляторному середовищі.

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦИФРОВИХ РЕЧЕЙ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ, КЛАСИФІКАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ

В. І. Ямковий — 2026-05-29

Стаття присвячена комплексному дослідженню правової природи цифрових речей як нової категорії об’єктів цивільних прав, запровадженої у Цивільному кодексі України. Актуальність дослідження зумовлена стрімкою цифровізацією суспільних відносин, що спричинила появу цифрових речей як цифрових благ, які існують виключно в електронному середовищі та мають майнову цінність, що зумовлює трансформацію класичних уявлень про майно і право власності, а також потребує формування адекватного правового режиму їх обігу та захисту.

Метою статті є визначення правової природи цифрових речей, розроблення їх функціональної класифікації та формулювання підходів до цивільно-правового захисту прав на такі об’єкти.

Авторами звертається увага на проблемність законодавчої конструкції цифрової речі, яка поєднує презумпцію застосування до неї норм про речі з можливістю відступу від такого підходу залежно від сутності конкретного об’єкта. Встановлено, що однорідне сприйняття цифрових речей є неприйнятним з огляду на їх різну економічну природу, способи існування та механізми контролю. Проаналізовано співвідношення категорій «цифрова річ», «цифровий контент» та «віртуальний актив», а також виявлено фрагментарність чинного законодавства, що ускладнює правозастосування.

На основі доктринальних підходів і норм законодавства запропоновано функціональну класифікацію цифрових речей на реєстрові, платформні та похідні. Доведено, що така диференціація має прикладне значення, оскільки дозволяє визначити належні способи цивільно-правового захисту залежно від природи об’єкта: від встановлення контролю над технічними засобами доступу до застосування договірних і деліктних механізмів. Окрему увагу приділено особливостям доказування у спорах щодо цифрових активів, де ключове значення мають технологічні ідентифікатори та цифрові сліди.

Зроблено висновок, що цифрова річ є категорією, яка охоплює різні за юридичною природою об’єкти, а ефективний захист прав на них можливий лише за умови поєднання загальних способів захисту з диференційованим підходом, узгодження законодавчих дефініцій та розвитку стандартів доказування у цивільному процесі.

ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В ПОДАТКОВОМУ ПРАВІ

П. П. Білик — 2026-05-29

В статті зроблено спробу дослідити трансформовану у 2020 році внесеними змінами та доповненнями до Податкового кодексу України концепцію відповідальності за вчинення протиправного, винного (у випадках, прямо передбачених цим Кодексом) діяння (дія чи бездіяльність) платника податку (в тому числі осіб, прирівняних до нього), контролюючих органів та/або їх посадових (службових) осіб, інших суб’єктів у випадках, прямо передбачених Податковим кодексом. Загальнотеоретична правова наука, звертаючи увагу на види юридичної відповідальності, приділяє увагу галузевому її поділу на конституційну, кримінальну, адміністративну та цивільно-правову. Часом також йдеться про дисциплінарну та матеріальну відповідальність із їх специфікою та метою застосування. Про фінансову відповідальність взагалі загальнотеоретичною правовою наукою, та й галузевими її відлуннями не згадується. Втім, текст Податкового кодексу прямо вказує на можливість притягнення до такої відповідальності (фінансової відповідальності) платників податків, податкових агентів, а також інших суб’єктів за вчинення податкових правопорушень. Фінансова відповідальність розглядається з позиції її застосування, як гарантії виконання зобов’язаними особами в податкових правовідносинах їх юридичних обов’язків, зважаючи на розуміння податкових правовідносин, як відносин адміністративних зобов’язань, в межах яких поведінка кожної сторони — і платників податків, і контролюючих органів — підлягає імперативному владному регулюванню для досягнення спільної публічної мети — формування доходів бюджетів через податкові надходження.

МУНІЦИПАЛЬНИЙ ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ В СИСТЕМІ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

І. О. Кисельов — 2026-05-29

У статті проведено порівняльно-правовий аналіз муніципального фінансового контролю як невід’ємного елемента системи стримувань і противаг в Україні та Польщі. На основі аналізу нормативно-правової бази та судової практики висвітлено роль фінансового нагляду у забезпеченні балансу між державною вертикаллю та автономією громад. Особливу увагу приділено правовим позиціям Конституційного Суду України щодо меж втручання держави у місцеві фінанси та досвіду діяльності Регіональних розрахункових палат Польщі. Дослідження правової природи санкцій та процедур оскарження дозволило виявити переваги європейської моделі контролю, яка базується на пріоритеті законності над доцільністю, превентивності нагляду та партнерській взаємодії між рівнями влади.

Метою статті є розробка концептуальних напрямів модернізації українського законодавства для зміцнення фінансової автономії громад у системі публічної влади. Завданнями дослідження є аналіз сутності фінансових стримувань, вивчення правового статусу контролюючих органів, порівняння каральної та стимулюючої моделей нагляду, а також обґрунтування пропозицій щодо децентралізації інституту аудиту. У роботі підкреслюється, що ефективна система контролю має не лише запобігати порушенням, а й сприяти інвестиційній привабливості регіонів через прозоре управління муніципальним боргом та борговими інструментами.

Враховуючи виклики воєнного стану та майбутнє відновлення, стаття обґрунтовує необхідність переходу від жорсткого адміністративного тиску до моделі «фінансового оздоровлення» та консультаційного аудиту. Такий підхід, що відповідає духу європейської децентралізації та принципу субсидіарності, дозволить гармонізувати національне право із стандартами ЄС. Це забезпечить створення дієвого механізму судового захисту прав місцевого самоврядування та підвищить стійкість фінансової системи України в умовах трансформації національного конституціоналізму.

СЛУЖБА САНКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ: КОНЦЕПЦІЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ

І. В. Коцюбко — 2026-05-29

У статті здійснено спробу концептуального обґрунтування виокремлення та законодавчого закріплення правового статусу суб’єкта ініціювання санкції у вигляді стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб крізь призму висвітлення проблемних аспектів правового статусу суб’єктів, уповноважених на участь у відносинах, пов’язаних із застосуванням цієї санкції, а також формування перспектив розвитку цього правового інституту задля підвищення ефективності його функціонування.

Встановлено, що у справах про стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб суб’єктом ініціювання цієї санкції законодавчо визначено Міністерство юстиції України та наділено його правовим статусом центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері стягнення в дохід держави таких активів. Констатовано, що значний обсяг завдань Міністерства юстиції України потребує належного упорядкування з метою недопущення переобтяження нетиповими функціями та завданнями, основним серед яких є, передусім, забезпечення реалізації державної правової політики у сфері правозастосовної та правотворчої діяльності, а не санкційної політики.

Доведено потребу у формуванні концептуально обґрунтованої системи суб’єктів у сфері реалізації державної санкційної політики, як елементу механізму функціонування суб’єктів у сфері національної безпеки, задля вирішення низки проблемних аспектів, сформованих актуальною практикою застосування санкцій. Обґрунтовано доцільність запровадження дієвого інструменту захисту національної безпеки і оборони шляхом створення Служби санкційної політики України як центрального органу виконавчої влади із спеціальним статусом у сфері державної санкційної політики. Запропоновано авторське бачення правого статуту цього органу крізь призму виокремлення особливостей його компетенції та переваг створення. Визначено перспективи розвитку цього правового інституту. Запропоновано авторське бачення змін законодавчого регулювання відносин у цій сфері.