ПРАВО НА МИРНІ ЗІБРАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМА ПРАВОВОЇ РЕГЛАМЕНТАЦІЇ

Анотація

У статті розглядається сутність та зміст одного з важливих конституційних прав людини – права на мирні зібрання, а також особливості його реалізації в умовах воєнного стану. Визначено проблему правової регламентації права на мирні зібрання в Україні, а саме відсутність спеціального законодавства щодо змісту, видів, механізму реалізації мирних зібрань. Окреслено положення закону щодо обмежень основних прав людини в умовах воєнного стану та визначено, що право на мирні зібрання може підлягати таким обмеженням. Наголошується на невідповідності положень законодавства про правовий режим воєнного стану, норми якого визначають в одному випадку можливість встановлювати обмеження в реалізації права на мирні зібрання за рішенням військових адміністрацій, а у другому – повну їх заборону. Визначається проблема широких меж дискреції органів державної влади щодо погодження мирних зібрань та визначення інших обмежувальних заходів для їх проведення. Такі положення законодавства не відповідають критеріям правової визначеності та прогнозованості, а отже становлять порушення державою своїх позитивних зобов’язань у галузі права на мирні зібрання.

Також у статті проведений аналіз положень підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих на підставі рішень Обласних військових адміністрацій, якими визначаються процедурні аспекти реалізації права на мирні зібрання в окремих областях України. Порівняльна характеристика цих положень дає змогу дійти висновку про істотні відмінності у підходах до реалізації права на мирні зібрання, а також критеріїв його обмежень, які коливаються від повної заборони відповідних заходів до можливості їх реалізації з певними умовами. Вважаємо, що такі відмінності можуть бути виправданими, перш за все виходячи від наближеності до лінії фронту, що обумовлює більший рівень загрози для окремих областей. Проте на практиці виявляється, що не завжди обмеження права на мирні зібрання накладаються з урахуванням цього принципу, що, у свою чергу, доводить необхідність прийняття спеціального законодавства.