КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ДОКАЗІВ ТА ЕЛЕКТРОННИХ НОСІЇВ ІНФОРМАЦІЇ

Анотація

Статтю присвячено комплексному аналізу кримінально-процесуальних аспектів використання цифрових (електронних) доказів та електронних носіїв інформації у кримінальному провадженні, що є актуальною темою в умовах стрімкого розвитку цифрових технологій і проникнення їх у всі сфери життєдіяльності суспільства. Сучасне кримінальне правопорушення майже завжди залишає свій цифровий слід у вигляді даних мобільних пристроїв, інформації із хмарних сховищ, IP-адрес під час інтернет- комунікацій чи активності в соціальних мережах, які об’єднуються єдиним поняттям цифрових доказів (електронної інформації) та мають важливе значення в процесі доказування. Дослідження розглядає недостатню адаптацію чинних норм Кримінального процесуального кодексу (далі — КПК) України, що створює системні перешкоди для забезпечення законності, достовірності та допустимості отриманої електронної інформації.

Автором здійснено теоретичний аналіз правової природи цифрових (електронних) доказів та встановлено їхню гібридну процесуальну природу, яка поєднує ознаки як документа, так і речового доказу, що ускладнює єдине правозастосування. Для подолання цієї колізії запропоновано власні науково обґрунтовані дефініції, які доцільно додати до КПК України.

Зокрема, пропонується сформулювати поняття «цифровий (електронний) доказ» у статті 99 КПК як «фактичні дані про обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, створені, передані, збережені або витягнуті у формі, придатній для сприйняття й обробки комп’ютерною системою, незалежно від їхнього фізичного місця розташування за умови дотримання процедури їхньої цілісності та автентичності». Фізичне місце розташування таких доказів може охоплювати електронні носії, комп’ютерні мережі, хмарні сховища або інформаційно-телекомунікаційні системи.

Також для уникнення плутанини запропоновано визначити поняття «електронний носій інформації» як «матеріальний об’єкт (пристрій, апаратний чи програмно-апаратний комплекс), призначений для створення, збирання, зберігання, обробки, відтворення чи передачі цифрових (електронних) доказів, що може бути вилучений як речовий доказ у кримінальному провадженні».

Особливу увагу приділено практичним проблемам, що виникають на етапах отримання, фіксації та зберігання цифрових доказів у разі проведення обшуку та тимчасового доступу, особливо щодо даних, вилучених із мобільних пристроїв, соціальних мереж і хмарних сховищ, де інформація є найбільш вразливою. Обґрунтовано, що для забезпечення допустимості цифрових доказів необхідна законодавча вимога про обов’язкове застосування криптографічних методів захисту на стадії їх фіксації. Це забезпечить їхню автентичність і має бути відображено в протоколах слідчих дій та ухвалах слідчого судді.

Звернено увагу на критичну важливість дотримання ланцюга недоторканності, оскільки цифровий доказ потребує забезпечення недоторканності (цілісності) самої інформації, а не лише фізичного носія. Запропоновано законодавчо закріпити вимогу про створення захищених цифрових депозитаріїв або спеціальних електронних сховищ в органах досудового розслідування для належного зберігання великих обсягів даних, отриманих за ухвалами слідчих суддів.

Наголошується на важливості дотримання автентичності цифрового (електронного) доказу для забезпечення реалізації його належності та допустимості під час долучення до матеріалів кримінального провадження. У висновку підкреслено, що адаптація процесуальних норм до цифрових реалій є критично необхідною умовою для створення єдиного понятійного апарату і процесуальних стандартів, що забезпечить законність, справедливість та ефективність сучасного кримінального провадження.