АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ І ПРАВО СПРАВЕДЛИВОСТІ: МІЖ ІСТОРИЧНОЮ АНАЛОГІЄЮ ТА СУЧАСНОЮ АВТОНОМІЄЮ ADR

Автор(и)

  • Н. О. Петренко Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, кафедра цивільно-правових дисциплін, Україна https://orcid.org/0000-0002-9641-718X

DOI:

https://doi.org/10.18524/2411-2054.2025.60.348096

Ключові слова:

альтернативні способи вирішення спорів, примирення, судовий спір, доступ до правосуддя

Анотація

У статті досліджується співвідношення альтернативних способів вирішення спорів (ADR) та права справедливості (equity) крізь призму історичного розвитку правових систем і сучасних теоретичних підходів до реформування правосуддя. Проаналізовано етимологічні та доктринальні засади формування права справедливості в англосаксонській правовій традиції, зокрема його виникнення як реакції на надмірний формалізм загального права (common law) і становлення як самостійної юрисдикції з обов’язковими та примусово виконуваними рішеннями.

Окрему увагу приділено генезі концепції ADR у другій половині ХХ століття, зокрема ідеям Ф. Сандера щодо «суду з багатьма дверима», підходам М. Ґалантера до правового плюралізму та реформам доступу до правосуддя, описаним М. Каппеллетті та Б. Ґартом. Показано, що розвиток ADR у різних правових системах був зумовлений кризою судоцентричного мислення, перевантаженістю судів і необхідністю врахування багатовимірної природи конфліктів.

Проаналізовано концепцію американського професора Томаса О. Мейна, який розглядає ADR як «нову форму права справедливості» або його «відродження» в сучасних умовах. Водночас у статті обґрунтовується критичний підхід до цієї ідеї. Доводиться, що, попри функціональні подібності між equity та ADR — гнучкість, індивідуалізований підхід і відхід від жорсткого формалізму, — ці явища істотно різняться за своєю правовою природою. ADR не є автономною юрисдикцією, ґрунтується переважно на добровільній згоді сторін, не спирається на державний примус і в окремих моделях може відходити від матеріально-правових стандартів юридичної справедливості.

Зроблено висновок, що ADR не може бути ототожнене з правом справедливості в доктринальному сенсі, а має розглядатися як самостійний, плюралістичний механізм врегулювання конфліктів, який співіснує із судовим правосуддям, але не замінює його.

Посилання

Holdsworth, W. S. (1915). The early history of equity. Michigan Law Review, 13(4), 293–301. https://repository.law.umich.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=13510&context=mlr

Mazilu, D. (2007). Tratat de teoria generală a dreptului (2nd ed.). Editura Lumina Lex.

Vinogradoff, P. (1908). Reason and conscience in sixteenth-century jurisprudence. Law Quarterly Review, 24, 373–384.

Sander, F. E. A. (1976). Varieties of dispute processing. In The Pound Conference: Perspectives on justice in the future (pp. 184–207). West Publishing Co. https://www.google.com/books/edition/Dispute_Resolution_Act/fssnPuoMPQC

Galanter, M. (1981). Justice in many rooms: courts, private ordering, and indigenous law. Journal of Legal Pluralism, 19, 1–47. https://commission-on-legal-pluralism.com/system/commission-on-legal-pluralism/volumes/19/galanter-art.pdf

Cappelletti, M., Garth, B. (1978). Access to justice: the newest wave in the worldwide movement to make rights effective. Buffalo Law Review, 27, 181–292. https://www.repository.law.indiana.edu/facpub/1142/

Main, T. O. (2005). ADR: The new equity. University of Cincinnati Law Review, 74, 329–404.

##submission.downloads##

Опубліковано

2025-12-30

Як цитувати

Петренко, Н. О. (2025). АЛЬТЕРНАТИВНІ СПОСОБИ ВИРІШЕННЯ СПОРІВ І ПРАВО СПРАВЕДЛИВОСТІ: МІЖ ІСТОРИЧНОЮ АНАЛОГІЄЮ ТА СУЧАСНОЮ АВТОНОМІЄЮ ADR. Правова держава, (60), 83–90. https://doi.org/10.18524/2411-2054.2025.60.348096

Номер

№ 60 (2025)

Розділ

ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС

Ліцензія

Creative Commons License

Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution-NonCommercial 4.0 International License.

Автори, які публікуються у цьому журналі, погоджуються з наступними умовами:

  1. Автори залишають за собою право на авторство своєї роботи та передають журналу право першої публікації цієї роботи на умовах ліцензії Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0).
  2. Автори мають право укладати самостійні додаткові угоди щодо неексклюзивного розповсюдження роботи у тому вигляді, в якому вона була опублікована цим журналом (наприклад, розміщувати роботу в електронному сховищі установи або публікувати у складі монографії), за умови збереження посилання на першу публікацію роботи у цьому журналі.
  3. Політика журналу дозволяє і заохочує розміщення авторами в мережі Інтернет (наприклад, у сховищах установ або на особистих веб-сайтах) роботи, оскільки це сприяє виникненню продуктивної наукової дискусії та позитивно позначається на оперативності та динаміці цитування опублікованої роботи (див. The Effect of Open Access).